Ірен Роздобудько - Перейти темряву

— Господи, яке там «коло»! — гаряче заговорив він. — У тому, як ви кажете, колі, немає живих людей! Є «гаманці» й «речі». Товсті гаманці із золотими запонками купують будь-яку річ — байдуже, що вона, можливо, «секонд-хенд», і користуються, поки не набридне. Як я ненавиджу це спотворене суспільство! Єдина втіха, що, можливо, їхні діти все ж таки прочитають ті книжки, які їхні батьки скуповують для створення іміджу чи інтер’єру.

Він замовк. А потім рішуче додав:

— Послухайте, Марто, подаруйте мені цей вечір…

…Потім вони блукали вулицями, і він на кожному кроці купував їй букет троянд на довгих ніжках. А коли вони вийшли на освітлену вогнями набережну, за Мартиною примхою, вони роздарували половину букетів жінкам, котрі зустрічалися на їхньому шляху.

Увечері почав накрапати дощик, і будинки, пагорби, церкви, кав’ярні на причалі замерехтіли в синьому мареві, мов підводні царства.

— Зараз буде злива. Рятуймося! — Дмитро вхопив Марту за руку, і вона не помітила, як вони вже сиділи за вишукано накритим столиком у каюті одного з ресторанів на воді.

Потім він відвіз її додому. Вони влаштувалися на задньому сидінні таксі й мовчали всю дорогу. Довгий день закінчився. Треба було ставити останню крапку. Або кому?

Марта дивилася за вікно, вогні ліхтарів проносилися повз скло, як метеорити.

— Пам’ятаєте епізод із «Іронії долі», — нарешті порушив мовчанку він, — «…я весь час шукаю привід, щоби залишитись. І не знахожду його…»

— «…а я весь час шукаю привід залишити вас…» — посміхнулася Марта.

— Правда? — зрадів він.

— Правда…

— Тоді я чекатиму на вас завтра, тільки скажіть де…

Він не зробив спроби «напроситися на чашку чаю», просто провів її до під’їзду, поцілував руку. Не так, як це робиться зазвичай, а у перегорнуту долоню.

У ліфті Марта притисла руку до своїх вуст, і їй здалося, що його поцілунок пахне трояндами.

— Марто? Куди ви щезли?!

Голос Сергія у слухавці змусив Марту незадоволено зморщитись, як від зубного болю.

— Як ваші… тобто, наші справи? Ви щось узнали?

— Сергію, подивіться на годинник! Сьома ранку… Я ще сплю.

— Але ж я намагався додзвонитися й позавчора, і вчора, — почав виправдовуватися він. — Вас не було. Я захвилювався… Ви щось дізналися про Зою?

— Яку Зою?… — почала дратуватися Марта. — Подумайте, чому про вашу дівчину повинна піклуватися я?

У слухавці зависла довга пауза.

— Я вас не розумію, — нарешті вимовив він. — Спочатку ви самі заварюєте цю кашу, а тепер кажете, що не знаєте ніякої Зої…

— Я її справді не знаю й ніколи не бачила! Гадаю, що пошуки вашої колишньої нареченої — ваша справа. І взагалі, я втомилася від усього цього. Чому ви, чоловіки, так полюбляєте перекладати свої проблеми на наші тендітні плечі?! Вам це не здається дивним?

— Мені здається дивним те, що ви так охололи. Згадайте, ви ж самі знайшли мене…

— Ну то й що? Я звернула вашу увагу на ситуацію. Якщо вона вас так само занепокоїла, як мене, продовжуйте пошуки, робіть щось, зверніться до міліції. А мені набридло гратися в «пінкертонів», мені не десять років. Зрештою, у мене ще є інші справи. Ви мене розумієте?

— Відверто кажучи, не дуже… Але, у принципі, мені все зрозуміло. Прошу мене вибачити. До побачення.

У слухавці залунали короткі гудки.

Марта накрилася ковдрою з головою, але заснути більше не змогла.

Сьогодні, як і вчора, вона мала зустрітися з Дмитром. А тому треба було ретельно зібратися, вирішити, що вдягнути, яку зробити зачіску…

Тепер вона не ходитиме абияк! Тяжкий період позаду. Майже рік вона прожила, як потворна гусінь. Треба з цим покінчити, подивитися на світ іншими очима, виповзти зі свого кокона.

Учора Дмитро, дізнавшись, що вона у відпустці, натякав на туристичну поїздку разом. Вона, звичайно ж, відмовилася, мовляв, ніколи не згодиться їхати за чужий рахунок. Слово «чужий» образило його. Весь вечір він час від часу питав, що має зробити для неї, аби вона не відчувала його стороннім.

Марта посміхалася: «Це покаже час!»

— Для мене час так щільно спресований, — казав він, — що один день скидається на тиждень! Я давно живу в цьому божевільному ритмі. І нема на те ради! Якщо я одружуватимусь, це буде блискавично… Інакшого я не визнаю. А скільки тобі потрібно часу на те, щоб «випробувати почуття»? Півроку? Рік? Два? А мені здається, що все вирішується ТАМ, — він підвів палець догори, — і — за одну мить. Інакше просто не може бути! Інакше — не цікаво. Коли я побачив тебе, у мені все перевернулося. А я довіряю інтуїції. Знаєш, так буває, коли читаєш гарну книгу або дивишся на геніальну картину старого майстра — якоїсь миті усі твої почуття набувають якоїсь тваринної чуттєвості, усе сприймається на рівні інстинкту. Ми стали досить прагматичними. І, гадаю, саме тому робимо купу помилок, не дослухаючись до себе. Скажи, а ти зовсім нічого не відчула, коли побачила мене вперше?