Ірен Роздобудько - Перейти темряву

— Отже, що ми вирішуємо? У вас є план?

— Я би пропонував придивитися до відвідувачів крамниці. Вам це зробити простіше. Походіть туди, потеревеньте з продавчинею. Можливо, вона згадає ситуацію. Не щодня там відбувається щасливе знайомство… — Він знову іронічно посміхнувся. — Гадаю, там, не так уже й багато відвідувачів.

— Звичайно ж, небагато — магазин дуже дорогий, — згодилась Марта.

— Отже, вона могла запам’ятати пару, що познайомилася в неї під носом. Ці дівчата, зазвичай, нудьгують за прилавком. А тому будь-яка незначна подія викликає в них цікавість. Ви зі мною згодні?

— Не знаю… — знизала плечима Марта. — Я ж не зможу ходити до крамниці щодня!

— Щодня, звісно, і не треба. А пару разів можна. Раптом поталанить? Принаймні, ви нічого не втрачаєте…

— Це вже точно, — зітхнула Марта, згадавши ціни на ярликах.

— А вам, певно, сподобалася ця історія? — раптом посміхнувся він.

— Чому ви так вирішили? — знітилася вона.

— Певно, хочете пригод… — сказав він.

— Таких, як у вашої Зої, гадаю, що ні…

— По-перше, вона давно не моя. А по-друге, ви не можете знати, де вона зараз. Можливо, знайшла своє щастя. А ви тут розважаєтеся, бо нудьгуєте…

У його словах була дещиця істини. Але Марту це образило.

— У мене купа справ! — відказала вона і, щоб довести це, глянула на годинник.

— Чотири тридцять, — підказав він.

Марта подумала: якщо вона зараз підніметься й піде звідси першою — він дивитиметься їй услід і, можливо, помітить, як їй личить костюм…

Але поглянувши в його дивні насмішкуваті очі — кутиками донизу, вона вирішила, що він бездушний бірюк, нудний і нецікавий. Не дивно, що Зоя знайшла кращого.

— До побачення, — сказала вона й підвелася зі стільця.

— Ну, якщо ви більше нічого не бажаєте… — з усмішкою промовив він.

Це ж треба — ще вдає з себе мачо: «нічого не бажаєте»… Яка банальність!

Вона мовчки похитала головою й пішла.

— Я вам зателефоную! — крикнув він їй услід.

…Міккі засинає лише під ранок.

Поруч тихо дихає Льоля. Сьогодні вперше він не взяв у руки пасмо її волосся. І взагалі відсунувся якомога далі від цього дихання, від запаху її тіла.

Його нудить майже всю ніч, але він боїться поворухнутися. Сьогодні сталося найцікавіше. Те, про що він мріяв давно.

За один вечір він подорослішав і майже… постарів.

Навіть Льоля помітила!

— Щось із тобою не так… — сказала вона, повернувшись із роботи.

Ще б пак! Знала б вона, скільки хвилин Міккі простояв перед люстром у ванній, роздивляючись своє обличчя. Воно ніби стало іншим — від вуст пролягли дві зморшки, зовсім як у дорослих чоловіків. І руки стали зовсім інші, міцніші. І погляд…

Але як же втомлює це змужніння. Міккі здається, що він цілий день розвантажував вагони. А яке противне це дешеве вино! Довелося-таки зробити декілька ковтків.

Добре, що Жаба (вона не заперечувала проти цього прізвиська) випила його сама, не вмовляла приєднатися. І взагалі була до нього байдужа — лише їла, як навіжена, жувала повним ротом, роздуваючи щоки… Справжня жаба!

Міккі знов й знов прокручує в голові картинки минулого дня.

Він усе ж таки боєць! Тепер точно знає, що йому потрібно, щоб не відчувати себе «мамчиним синком». Це огидне відчуття — його біль, його сором, його тавро, хоча мами давно нема на світі.

Є Льоля. Гарна, чудова, добра Льоля…

Міккі засинає.

А вранці дивує Льолю своїм учинком: виносить і роздає малим, що тиняються на подвір’ї, свою «кунсткамеру».

Він звільнився. Ці склянки йому більше не потрібні.

— Ти ж так цим захоплювався! — турбується Льоля. — Невже передумав вступати до медичного?

— Не передумав, — відказує Міккі. — Навпаки. Не хвилюйся. Просто все це — для дітлахів.

— А ти вже виріс? — посміхається вона, проводячи долонею по його густих кучерях, і він уперше сахається її, уперше дивиться серйозним, довгим і якимось дивним поглядом:

— Принаймні дещо зрозумів…

— Добре, — здивовано каже Льоля. — Але все одно в літній табір я тебе відправлю. Взяла на серпень путівку.

…Отже, лишилося два місяці! Два місяці свободи, міркує Міккі, а найцікавіше тільки починається! Потім настане осінь, почнеться школа, вільного часу майже не буде. Що ж, не можна розслаблятися, спати до дванадцятої, тинятися просто так. Треба діяти.

Зранку він старанно пере джинси, футболку. Одягає все інше, збирає наплічник, одразу кладе в кишеню ключі. Обирає новий зошит, старанно виводить на ньому назву «Спостереження-2» і перед тим, як вирушити з квартири, робить перший, одному йому зрозумілий запис: