Ірен Роздобудько - Перейти темряву

…Юна співачка з патологічно розставленими очима і зачіскою трирічної дитини вовтузилася в ванній, наспівуючи котячим голосом про «простиє двіженья», на екрані швидко змінювалися кадри довоєнних кінострічок, на яких люди різного віку та статі виконували ці «простиє двіженья» — пиляли дрова або помішували чай у склянці. Дівчина в ванній плескалась, вихилялась, непритомніла, співала, ковтаючи піну й половину безтямних слів.

Марта лежала на канапі, час від часу натискаючи на пульт телевізора.

Вона сама не знала, що шукає, - просто валяється, дивиться ідіотські кліпи, і в голові — порожньо, що робити — невідомо. Вона була не з тих, хто здатен самостійно заповнювати порожнечу в душі. І не вміла бути сама. Могла б, мов Пенелопа, жити чеканням. Але ж, міркувала вона, їй немає на кого чекати.

У цьому величезному місті з населенням понад сім мільйонів не було жодної людини, із якою вона могла б поговорити. Можливо, вона зробила дурницю, заблокувавши телефон? А історія загубленої в нетрях цього міста жінки — це ЇЇ історія? І хтось невідомий говорить саме до неї — тільки інакше: «Повертайся до мене, дівчинко. Ти не сама. Я — з тобою…»

Марта знову заклацала пультом.

— …їх везуть бедуїни спекотними аравійськими пустелями, їх переправляють риболовецькими човнами на спекотні береги Турції та Ізраїлю, їх таємно проводять через кордони Нідерландів, Німеччини, Італії, Греції. Їх купують, продають, перепродають, поки вони мають «товарний вигляд». А потім вони осідають у провінційних борделях, розуміючи, що зворотних шляхів немає… Для багатьох їх нема в прямому розумінні: вони назавжди лишаються лежати в чужій землі — як відпрацьований матеріал, як непотріб, викинутий на сміття власною країною…

Марта з зацікавленням поглянула на екран — там ішов якийсь документальний фільм. Зображення галасливих іноземних вулиць, барів, освітлених неоновими вогнями вулиць змінювалося картинками пустель, морів, гірських пейзажів.

— Сума від продажу людей дає прибуток більш ніж чотири мільйони доларів щорічно. У різних країнах світу нині перебувають сотні тисяч наших співвітчизниць віком від шістнадцяти років. Але точної цифри вам ніхто не назве, адже багатьох рабинь виявити не вдається…

На тлі кадрів із життя інших країн диктор розповів про те, що, якби зібрати усіх тих, хто останнім часом зник безвісти, зібралася б величезна армія — ціла країна! — більшу частину якої становлять жінки та діти. Потім на екрані з’явилися фотографії. Марта навіть підвелася з канапи, намагаючись розгледіти кожне обличчя.

Рабство! Певно, більшість із них тікали від тутешнього рабства, аби потрапити до іншого. Але рабство за гроші, їжу й можливість побачити світ, із надією заробити гроші й розпочати нове життя — чи це не власний вибір цих затурканих дівчаток? Чи краще потерпати від того насильства, яке, швидше за все, випробувала на собі та бідолашна Зоя?

Її думки увірвав телефон.

— Слухаю, — Марта взяла слухавку, і раптом їй здалося, що зараз вона почує той самий голос із мобілки. Що за маячня?!

Телефонував її новий знайомий, Сергій:

— Я все обміркував, — сказав він, — і дещо згадав… Перепрошую, що одразу не повірив вам. На те в мене були свої причини. Пропоную зустрітися сьогодні на тому ж місці. Зможете бути там хоча б за годину?

— Звісно! Зараз зберуся.

— Добре. Чекатиму вас в кав’ярні о четвертій. Влаштовує?

Марту влаштовувало.

Вона підхопилася з канапи й почала швидко вдягатися. Чомусь закортіло вдягнути той новий костюм…

За півгодини вона сиділа за тим самим столиком і була трохи розчарована тим, що Сергій дивиться на неї байдужим, діловим поглядом. Хоча чому він мусить робити їй компліменти? Марта зітхнула і вслухалась у те, що він говорить. Сергій розповів, що йому вдалося згадати: колишня подруга познайомилася зі своїм нареченим у салоні ексклюзивного одягу («Гадаю, це була та сама крамниця, у якій ви знайшли мобілку!»).

— А Зоя щось розповідала про нього — де він працює, де живе, як його звуть?

— Ні.

— Як це може бути? Хіба вона не поцікавилася, що він за людина? Зрештою, яке прізвище вона б носила після одруження?!

— По-перше, цим не цікавився я… Просто не розпитував. А по-друге… Мені здається, що їй усе це було байдуже. Так буває, коли… — він криво посміхнувся, — одне слово, «справжній чоловік» має бути загадковим… Він з’явився в її житті, як факт: прийшов-побачив-переміг! Їй цього було досить.