Ірен Роздобудько - Перейти темряву

— Ти серйозно? — Аліса відірвала голову від подушки й, спершись на лікоть, уважно поглянула на коханця.

— Настільки серйозно, що сьогодні ж піду по квитки! — відповів той. — Але ще не маю твоєї згоди… Вибач, хотів зробити сюрприз. Можливо, невдалий?

— Господи! — Аліса сіла на ліжку, намагаючись осмислити те, що почула. — Два місяці я живу, мов у казці…

— Дурненька, — посміхнувся він. — Це я два місяці — у казці. Але я хочу, щоб вона нарешті мала назву й кульмінацію. Я втомився від нестабільності у всьому.

— Ти кажеш те, що маю казати я…

— Отже, ти згодна?

— Я розгублена. Все так несподівано. Я гадала, що все виглядає інакше: спочатку знайомство з родичами, весілля, а вже потім вінчання… Та інша морока.

— Вінчання — не морока, люба. Це — передусім. Принаймні, я б хотів почати наше життя саме так, з того острова, де немає нікого, де Свята Діва об’єднає й благословить нас. А потім, як ти правильно кажеш, буде інша необхідна у таких випадках, морока… Поїдемо до твоїх батьків, привеземо їх сюди, до мене. Справимо весілля, поведу тебе в офіс, познайомлю з партнерами, друзями, покажу, нарешті, своє помешкання — як схочеш, переробиш його на свій смак…

— …І казка скінчиться?…

— Ні, люба, я не дам їй скінчитися. Я так довго чекав на тебе. Пам’ятаєш, у перші дні нашої любові ти питала, чому ми зустрічаємося в готелях, чому я не беру тебе на вечірки та презентації, чому не знайомлю з приятелями…

- І чому ж?

— Я не хочу, щоб той світ, у якому мені доводиться існувати, а точніше — функціонувати — торкався наших стосунків своїми брудними щупальцями. Навіть мій дім, яким би гарним він був, ще не готовий гідно прийняти тебе. У ньому набагато менше романтики й несподіванок, ніж у цих першокласних готельних стінах. От, наприклад, хочеш, замовлю ще шампанського — прямо в ліжко?

— Хочу!

— А в подорож?

— Дуже! Але в мене немає закордонного паспорта.

— Це мої проблеми.

— Коли треба виїжджати?

— Скоро. У нас купа справ — треба як слід подумати про твій гардероб…

— У нас дійсно купа справ… — прошепотіла Аліса, накриваючи його обличчя хвилею свого волосся…

— Ну, хто піде на переговорний пункт?

У кімнатці гуртожитку «факультету наречених» зібралася ціла нарада: Наталка, дві дівчини, що жили тут же, і ще — Марина та Єлизавета, найближчі Алісини подружки. Вони ніяк не могли вирішити, кому розмовляти з батьками подруги, яка от уже третій місяць, як не ночувала на своєму ліжку і не з’являлася на заняття. Судячи з того, що батьки викликали доньку на переговори, дівчина не давала про себе знати й їм.

— Загуляла Аліска не на жарт! — знизала плечима Марина. — Хоча б, свиня, зателефонувала! Ми ж їй були як рідні…

— «Рідні»! — перебила її Настя. — А що ми насправді знаємо?

— Ну, що? — почала розмірковувати Наталка. — Знаємо, що поїхала кудись зі своїм «принцем». Можливо, уже повернулися й живуть собі десь тихо й мирно. А на нас, як ти сказала — рідних, їй начхати.

— Не вірю, щоб Аліска так учинила. Вона обіцяла всіх запросити на весілля, — сказала Світлана. — До того ж, тут лишилися майже всі її речі!

— Але ж він купив їй усе нове…

— Тільки не альбом із сімейними світлинами! За ним вона обов’язково б зайшла!

— Так, тихо. Отже, що казати батькам? — нагадала про мету зборів Наталка.

Усі розгублено замовкли.

— Слухайте-но, дівки, — заговорила Марина, — згадайте: Аліска ж розповідала, куди їде, навіть назву готелю говорила, де вони мали зупинитися. А якщо зателефонувати прямо туди?

- І якою мовою розмовлятимеш? — єхидно запитала Наталка.

— Ноу проблем! Мій пупсик, як ти знаєш, працює в турфірмі, якось допоможе.

— А за телефон хто заплатить?

— Він і заплатить!

— Добре. Коли призначено переговори з батьками? — керувала Наталка.

— Завтра на дванадцяту.

— Устигнеш щось з’ясувати до цього часу? — звернулася вона до Марини.

— Спробую…

…Наступного дня усі вшістьох розгублено стояли на міжміському телефонному пункті, знову сперечаючись, кому взяти слухавку. А коли почули від телефоністки: «шахтарськ — сьома кабіна!», кинулися всі разом, але, не змовляючись, сунули слухавку в Наталчину руку.

— …і коли вчора ми через турбюро зателефонували в Котор, — кричала вона в слухавку, переповідаючи всю історію Алісиного одруження, — нам відповіли, що ані в цьому, ані в інших готелях міста таке призвіще не зареєстроване…

Наталка розгублено відняла слухавку від вуха й подивилася на дівчат: