Ірен Роздобудько - Перейти темряву

— Мені сьогодні таланить на чарівників! Ніби я дійсно потрапила до країни чудес! Але я знаю інше: безкоштовний сир буває тільки в мишоловці! Дякую і — до побачення.

Аліса кивнула власниці й рішуче попрямувала до виходу. Але він не дав їй піти, заговорив гаряче й наполегливо:

— Знаю, що виглядаю дивно, але прошу вас — не тікайте ось так…

Алісу розібрав сміх:

— Залишити вам свою туфельку? — весело сказала вона, указуючи на свої досить потерті босоніжки.

Він не зрозумів або не схотів зрозуміти жарту, а продовжував цілком серйозно:

— Можливо, я не вмію спілкуватися з жінками і мимохіть вас образив… Тоді дозвольте запропонувати інше: я позичу вам гроші на сукню! Ви її купите. А віддаватимете мені борг поступово. Ви мене розумієте?! Ні, не розумієте…

Він зітхнув і замовк.

Аліса з подивом помітила, що в глибині його великих, чорних як вугілля зіниць зблиснуло щось схоже на сльози. Дівчина розгубилася.

Продавчиня Оксана заклякла за касою з розкритим від здивування ротом і, здається, припинила навіть дихати.

Аліса намагалася вирішити, що робити. швидко піти звідси? Але цей дивний чоловік викликав у неї симпатію — своєю незграбністю, якоюсь старомодною ввічливістю. Зрештою, він був досить гарним… А чому б ні, крутилося в її голові. Нині такі дивні часи: поряд із брутальністю якимось дивним чином уживається благородство. А ще буває ж збіг обставин… Скільки разів вона мріяла про подібний збіг. Зрештою, він пропонує позику…

Аліса вагалася, поглянула в бік сіро-рожевої хмаринки, яка вже по-сирітськи висіла серед інших речей. І Алісі здалося, що то висить її душа, яку вона залишає тут, серед цієї розкоші. Котру ніколи не матиме…

— Добре… — тихо промовила вона, уявляючи, як принесе свою покупку в гуртожиток, як одягне її на першу ж вечірку. — Але це буде позика.

— Дякую! — зрадів молодик.

Він зняв сукню з кронштейна й подав Алісі:

— Щоб ви не передумали — прошу, перевдягніться! — і поліз до кишені по портмоне.

…Із магазину вони вийшли вдвох під здивованими поглядами Олени Олександрівни та Оксани.

Аліса так розхвилювалася, що не встигла як слід розпрощатися з привітною власницею магазину. На ній була нова сукня — невагома, мов пір’їнка, мов піна морська. Дівчина, яка розгублено стояла на перехресті годину тому, зникла! Натомість з’явилася інша — богиня, Афродита, королева, котра ладна сміливо крокувати по життю.

— Я хочу одразу домовитися про те, коли і як віддаватиму борг! — сказала Аліса, щойно вони вийшли за поріг крамниці. — Мені потрібно знати, як це має виглядати.

— Зайдемо пообідаємо й з’ясуємо всі ці питання, — запропонував він. — У мене ще є півгодини вільного часу.

…Вони сиділи в ресторані «Дежавю», хоча Аліса запропонувала зайти до звичайної кав’яреньки. Але її супутник задоволено розсміявся, мовляв, у такій сукні — жартуєте?!

Поки чекали офіціанта, дівчина намагалася з’ясувати, чим викликаний незвичайний вчинок незнайомця.

— Я втомився лише заробляти гроші, - говорив він. — Спочатку це було цікаво, як у спортивних змаганнях. Тепер, коли втратив друзів, маю на увазі, втратив по-справжньому, адже бізнес не терпить витрачання часу на дружні посиденьки, коли дім мій порожній, а попереду — справи, справи, справи, від яких вже неможливо відмовитися й неможливо зупинитися, — я прийшов до Бога… Це моя єдина втіха. А ця дрібничка, за яку ви мені так вдячні, - не перший мій вчинок, хоча я їх не лічу. Кожне, навіть найяскравіше, найбагатше життя має свій кінець, то чому ж у ньому не робити добро ближньому, поки маєш таку можливість? Щоб на Вищому суді мати хоч якийсь аргумент на захист своєї грішної душі…

До столика підійшов офіціант, налив на денце бокала вино. Новий знайомий Аліси зробив ковток, кивнув головою, узяв пляшку й налив вина їй. Усе робив упевнено, красиво, як завсідник подібних закладів. Аліса надто квапливо вхопилася за келих і, помітивши його погляд, почервоніла.

— Колись давно, ще малим, якось я сидів на вулиці й плакав — дорослі хлопці відібрали в мене гроші. Їх було небагато, але то були чи не останні гроші, які батьки дали мені на кіно та на морозиво, — продовжував говорити він. — Ось тоді до мене підійшов чоловік — обличчя його я пам’ятаю досі, - розпитав, заспокоїв, купив квиток та морозиво. Не можу вам переповісти, що я відчув тієї миті! Ще тоді заприсягся, що коли виросту і матиму змогу — даруватиму людям ті ж відчуття. Але потім життя так закрутило… Лише тепер, коли багато речей знецінено, а дехто вважає, що житиме вічно, — я дійшов розуміння, що немає нічого вічного, окрім віри в добро. Я вдячний, що ви дозволили зробити для вас таку мізерну річ… А вона дійсно мізерна. Я б волів зробити щось більше…