Ірен Роздобудько - Перейти темряву

Дівчина мов зачарована слухала ці слова. Мати ніколи не говорила їй подібних речей. Навпаки, вдома — далеко від столиці — її вчили бути економною й не намагатися стрибати вище голови, не вирізнятися з-поміж інших і старанно працювати, адже праця «облогороджує людину» (мати) і «зробила з мавпи людину» (тато).

От якби в неї була така подруга — мудра, старша! Так вже набридли дівчачі розмови про те, де дешевше купити косметику, куди податися ввечері, та безкінечні теревені про вдале заміжжя.

— Як тебе звати? — запитала жінка.

— Аліса…

— О! Тоді тобі пряма дорога до країни чудес! — Жінка розсміялася й стала на порозі крамнички. — Двері тихо розсунулися. — Прошу!

— Це незручно, адже я не збираюся нічого купувати… — зніяковіла Аліса.

— Це мені незручно, дитино, — серйозно промовила жінка. — Незручно й соромно від того, що наші дівчата — порядні й гарні — сюди не заходять. Лише стоять на порозі й дивляться. А якщо колись потім заходять, то вже зовсім іншими людьми, адже шукають не можливості самій заробити на життя, а спонсорів, для яких стають ганчір’яними ляльками… Це сумно.

Аліса не помітила, як опинилася в приємній прохолоді невеликого бутика.

— Роздивляйся, міряй! — кивнула їй господиня (вона представилася Оленою Олександрівною) і сіла в кутку за маленьким скляним столиком, на якому були розкладені папери. — І ніколи не думай про людей погано… Не все в житті вирішують гроші. Не заважатиму тобі…

І вона заглибилася в папери.

Аліса з задоволенням удихнула запах дорогих речей. Їй здалося, що вона сунула носа до коробочки з пудрою — приємний солодкий аромат залоскотав ніздрі. Аліса навіть чхнула, зніяковіла. Зиркнула на хазяйку, але та сиділа незворушно.

Що ж, можна скористатися її настроєм і поміряти сукні — гроші за це не платити. До того ж, жінка має рацію: успіх треба моделювати, нехай навіть і таким чином. Аліса відчула впевненість: колись вона обов’язково придбає тут сукню! І не одну. Добре, що все так склалося. А ця жінка така чудова, справжня фея!

Аліса провела рукою по вішалках, відчуваючи, як різнобарвні сукні відгукуються до неї, немов клавіші, і обрала ту, що звучала, як ніжна «соль»: сіро-рожеву, на тонких бретельках, розшиту сірим та рожевим бісером…

— Я поміряю цю, — гукнула вона до Олени Олександрівни, але та, не відриваючись від паперів, лише кивнула головою.

«Добре, що не нависає, не нав’язується, — подумала Аліса, — тактовна жінка…»

У примірочній було величезне люстро, вмонтоване в стіну, — чисте, прозоре, трохи тоноване, як і скло вітрини. Це надавало глибини відображенню. Аліса швидко скинула джинси, футболку, трохи постояла так, роздивляючись сіро-рожеву хмарку, яку тримала в руках: як його вдягати? Подивилася на цінник… Ого!

І рішуче розстібнула ледь помітну блискавку на сукні. Одягла. Постояла з заплющеними очима. Відкрила їх…

Олена Олександрівна знала, що робила! Звичайно ж, Аліса тепер працюватиме, саме як віл, аби тільки купити цю річ! Аліса дивилася на себе в люстро й з жахом розуміла, що речі мають величезну владу, про яку вона ніколи навіть не здогадувалася. Вона звикла купувати собі щось практичне, щоб не бруднилося й носилося якнайдовше — так її навчили батьки. А тепер вона бачила, як легесенька — не більше ста грамів! — ганчірка змінила її. У дзеркалі відобразилася дивовижної краси жінка. Така б ніколи не стояла на перехресті, не знаючи, що робити! Сльози підступили до очей. Аліса рішуче зняла сукню. Але влазити в потерті, старі джинси їй не хотілося. Ось так би взяти й піти голою! Якщо не ця сукня — тоді нічого не треба! Після неї джинси й футболка здалися їй найбрутальнішою «віслюковою шкурою».

Треба опанувати емоції! Аліса швидко перевдяглася й вийшла з сукнею до зали.

— Ну як? — відірвалася від роботи господиня.

— Краще б я цього не робила… — зітхнула Аліса. — Але вам величезне спасибі! Людиною себе відчула.

— Нічого, — узялася заспокоювати її Олена Олександрівна. — Коли прийдеш її купувати — а я впевнена, що це трапиться дуже скоро! — зроблю тобі велику знижку… О’кей?

— Ви дійсно добра фея, дякую.

— А я тобі що казала! Давай-но я тебе ще кавою пригощу — я всіх своїх клієнток пригощаю — і давніх, і майбутніх. Оксаночко! — гукнула вона до молоденької продавчині, яку Аліса раніше навіть не помітила. — Зроби нам, будь ласка…

Вона не встигла договорити — у двері ввійшов покупець.

Аліса потім довго згадувала цю мить, намагалася відновити події в тій послідовності. Але щоразу уява зраджувала їй і малювала зовсім інші картинки…