Ірен Роздобудько - Перейти темряву

Марта розчулилася.

Останнім часом вона взагалі стала «швидкосльозою»… Власне, її й раніше часто захльостував великий жаль до всіх. Точніше — емоції, які коливали її зсередини, мов хвилі океану, від огиди до жалю.

Вона не могла спокійно дивитися на бабусь, що сиділи на лавах під її під’їздом — усі в однакових біленьких хусточках, із однаковими палицями в руках. Вони виходили ввечері й дивилися на світ своїми світлими, майже дитячими очима.

Вони почувалися інопланетянками. Життя стало незрозумілим, чужим, ворожим, байдужим до їхніх спогадів.

Молоді жінки, які проходили повз них із важкими кошиками, теж здавалися Марті інопланетянками: живуть собі у своїх скафандрах без жодного свіжого ковтка — робота — дім. Обличчя завжди зосереджені, ніби вирішують долю світу, а насправді — лише те, що приготувати на вечерю…

Марта теж була серед них: сидить собі, не вмикаючи світла, на своїй кухні, п’є молоко з варенням, і ніхто не погладить її по голові. Усі думають, що вона розумна, доросла, самостійна й зовсім не потребує цього теплого, зворушливого поруху…

Треба все ж таки неодмінно розшукати Зою. Можливо, їй зараз гірше, ніж їй, Марті. Пояснити, що життя не закінчується з закінченням стосунків, якими б вони були, і якщо хтось може промовляти до коханої жінки такі брутальні слова, — не треба боятися. І не варто тікати. Той, хто тікає — передбачає, що його наздоженуть. Це ж — елементарно! Подивитись хоча б якесь кіно жахів: там жертви завжди тікають — на екрані це виглядає моторошно: мчать лісом, натикаючись на дерева, тремтять від страху, дослухаючись до кроків за спиною. І все закінчується кривавою драмою. Але це — в кіно. Марта завжди уявляла, як жертва зупиняється, повертається обличчям до нападника й… сама починає наступ. Непоганий прийомчик, а головне — несподіваний. А мить несподіваності завжди дає шанс урятуватися. Або, принаймні, загинути гідно.

Отже будемо наступати, вирішила Марта…

…Уранці вона зателефонувала у фірму «Комфорт». Поталанило з першого ж разу! Виявилося, що Сергій дійсно працює тут, що він на місці й може підійти до телефону.

— Слухаю вас, — почула Марта зі слухавки й напружилася, аби пригадати, чи не цей голос вона чула по мобільнику…

Що ж далі? Вона вирішила не говорити багато, просто представилася подругою Зої та запропонувала зустрітися після робочого дня в кав’ярні біля центрального майдану.

— Навіщо? — підозріло запитав він.

— Я давно її не бачила й хвилююся… — почала пояснювати Марта.

— Я теж давно не бачив її. І… не хвилююся, — досить жорстко відказав Сергій.

— Ви мені відмовляєте? — вирішила пококетувати Марта.

У слухавці зависла пауза.

— Добре, — нарешті згодився хлопець, — буду рівно о сьомій. Як мені вас упізнати?

— Я буду в червоному, — зраділа Марта, — а на столик покладу ілюстрований журнальчик.

Увечері, за кілька хвилин до призначеного часу, Марта сиділа за столиком кав’ярні «Старе місто».

Вона пила каву й спостерігала за всіма, хто входив до закладу. Настрій у неї був добрий. Вона думала про те, що пригода з мобілкою якимось чином повернула її до життя, надала сенсу цим довгим і спекотливим літнім вечорам і навіть розважила.

Якби не ця знахідка, сиділа б зараз у чотирьох стінах, перемелювала спогади. А якщо б і наважилася сама посидіти в ресторанчику, то відчувала б неабиякий дискомфорт. А так у неї з’явилася хоч якась мета.

Цікаво, як виглядає цей Сергій? Якщо вже взялася грати у «пінкертона», спробую вгадати, вирішила вона. Із відкритого майданчика кав’ярні їй було добре видно перехожих, які проходили повз паркан — який із них зайде в обплутану штучною зеленню хвіртку?

Ось іде молодик із текою в руці — у таку спеку йому не заважає темний піджак і краватка. Оминув. Не він.

Ось юнак у джинсах швидко прямує в бік кав’ярні, дивиться на годинник. Ні, на розі підхопив дівчину, яка щось промовляє до нього з незадоволеним виглядом. Мабуть, запізнився на побачення.

А ось інший типчик, уже тепліше: і на заклопотаного «ділка» не схожий, і немає в ньому юнацької невпевненості: йде повільно, із почуттям власної гідності. Але також проходить далі.

Марта поглянула на годинник — п’ять хвилин на восьму…

Можливо, вона марнує час? Сидить мов павучиха, оцінює чоловіків. І ловить себе на думці, що… обирає. Так, так, дорогенька! І нема чого сором’язливо ховатися від самої себе — десь на рівні підсвідомості крутиться й ця думка: невже їй ніколи не зустрінеться той, у кого можна відчайдушно закохатися?