Ірен Роздобудько - Перейти темряву

Але ж не в ресторані його обирати!

Марта ще раз поглянула на годинник і закрутила головою — чи немає тут іншого виходу. Натрапила на уважний погляд чоловіка, який сидів у дальньому кутку, потягуючи пиво з високого келиха. Мимоволі поправила волосся…

На вигляд йому було років двадцять сім — тридцять, чорнявий, із дивним розрізом очей — зовнішніми кутиками донизу. Це надавало його обличчю особливого шарму та якоїсь дитячої зворушливості. Гарні очі. «Єгипетські»…

Принаймні, якщо її зустріч не відбудеться, подумала Марта, цей наважиться підійти, адже, судячи з його погляду, зрозуміло, що чоловік спостерігає за нею давно. Марта знову нервово поглянула на годинник: нехай би й не прийшов!

Тим часом чоловік із «єгипетськими» очима допив пиво й рішуче попрямував до її столика.

— Можна? — запитав він, указуючи очима (ох!) на вільний стілець.

Марта знизала плечима:

— Узагалі-то, у мене тут зустріч…

От завжди так буває: то немає жодного, а то починають надходити цілими пачками, і не знаєш, де знайдеш, а де загубиш.

Чоловік посміхнувся, сів навпроти:

— У вас зустріч зі мною, — сказав він, — я Сергій!

— Чому ж ви одразу не підійшли?

— Я вас вивчав…

— Ось як? І які результати?

— Для вас невтішні: я вас не знаю.

— А ви що, знали усіх Зоїних знайомих?

— У неї їх було небагато, не встигла…

— Але ж завести іншого усе ж таки спромоглася…

— Які у вас до мене справи? Що ви хотіли дізнатися? — насупився він.

Розмова складалася не так, як хотіла Марта. Вона вирішила нічого не вигадувати, а розповісти все, як було, починаючи з тієї миті, як вирішила поміряти сукню…

Він, здається, не дуже здивувався.

— Відверто кажучи, хотів би забути про своє фіаско: якому чоловіку приємно згадувати про такі речі? Про Зою нічого не можу сказати — я не знаю, де вона. І, до речі, знати не хочу! Гадаю, треба просто знайти того жартівника й надавати йому по пиці!

— А хто ж це зробить? Я? Я не вчилася на курсах карате… — посміхнулася Марта. — І взагалі, ви мене дивуєте. Ваша знайома дівчина втрапила в якусь неприємну ситуацію. А у вас немає жодного бажання допомогти… Що за чоловіки пішли?! А якщо на неї дійсно полюють?! Вам байдуже?

— Не драматизуйте. — Він дістав цигарку і закурив. — Вона свій вибір зробила. Її шукати мені зовсім не хочеться. Сама знайдеться. А от що стосується того божевільного… Ним я б, можливо, і зайнявся. Так, для зміцнення м’язів…

— То ви згодні мені допомогти?

Він уважно подивився на неї:

— Можна дізнатися — навіщо це вам?

Марта замислилася. Як пояснити, що вона замість того, щоб радіти знахідці й згодом користуватися дивом техніки, почала аматорське розслідування?

— Сама не знаю, — чесно зізналася вона. — Можливо, я помиляюся, але мені здалося, що той чоловік не жартує. Тут щось серйозне. Але навіть якщо це звичайний побутовий конфлікт, мені також не байдуже. За своє життя я багато разів зіштовхувалася з такою річчю, як домашнє насильство. По-перше, спостерігала за сусідами, знайомими, по-друге, колись брала участь у семінарі з цієї теми. А взагалі, я ненавиджу несправедливість! Я б могла просто допомогти Зої, якщо вона боїться. Допомогти подолати страх.

— Шукати усе ж таки треба не її, - знову сказав Сергій, — а його! Його вирахувати легше, якщо він підприємець.

— А що ви про нього знаєте?

— Зовсім мало.

— А саме?

Він розсміявся:

— Ви якась чарівниця — я вже мимоволі починаю допомагати. Хоча, відверто кажучи, гра в «пінкертонів» не для мене.

- І все ж таки? — поквапила вона. — Розкажіть!

— Був ясний сонячний день… — він затягнувся цигаркою, картинно випустив цівку диму, але одразу ж стер усмішку й заговорив коротко й жорстко: — Ми зустрічалися. Зустрічалися давно, ще там, у Лісовому. Вона чекала мене з армії. У місто я приїхав, аби почати нове життя — разом. Вона вступила тут в університет, оселилася в гуртожитку. Хоча я, кретин, сподівався, що будемо жити на квартирі, яку я знімав. Але вона лишилася в гуртожитку. Певно, ще мала свої плани… Розумієте, місто робить із дівчат, котрі ніколи не бачили ескалатора, навіжених полювальниць на синього птаха. Так от… День був дійсно сонячним та ясним, коли вона сказала: «Прощавай, дорогенький, я покохала іншого!»

Він скривився, мов його охопив несподіваний зубний біль.

— Ви його бачили? Вона щось розповідала?

— Ні. Вона з усього зробила неабияку таємницю. Сказала, що познайомилася з ним випадково… Він запросив до кав’ярні. І дівчинка розтанула. Ніби я ніколи не водив її до кав’ярень! Про нього сказала лише, що то — «справжній чоловік».