І, до речі, має її отримати! Адже якщо на тому кінці ніхто не відповість — це буде означати повний провал сьогоднішньої «операції». А приїзд Сергія втратить сенс. Звісно! Як вона раніше про це не подумала?!
Марта дістає слухавку. І на мить у неї перехоплює дихання — їй категорично не хочеться телефонувати. А якщо бути відвертою із собою: їй просто страшно при одній згадці про голос і погрози. Але ж вона тепер не сама, запевняє себе Марта і натискає на кнопку…
«Ну, ну, ну…» — подумки проказує вона, слухаючи рингтони, і відчуває, що її тіло здригається від хвилювання. Вона не одразу розуміє, що їй відповідають, адже сигнал переходить у якийсь монотонний, швидше за все — вуличний — гул. А на тлі цього монотонного звуку вона чує стишений, але досить чіткий, шепіт: «Ти таки знайшлася… Слухняна дівчинка — пожаліла матір?… Це добре…
Отже… Я чекатиму на тебе за годину на нашому місці… І не думай більше жартувати зі мною…»
Лунають гудки.
Марта відчуває, як у неї холодіють ноги — колючий мороз підіймається вище й вище, зсередини вкриває кригою все тіло, яке одразу німіє, затікає, дерев’яніє, як при судомах.
Навіть тоді, коли вона почула цей шепіт уперше, їй не було так моторошно. Тоді вона ще не могла ідентифікувати його з чиєюсь конкретною постаттю. Вона пригадала, як їй здалося, що голос існує лише в рурці, а якщо й належить комусь, то цей «хтось» — не людського походження.
Відверто кажучи, глибоко в душі, на рівні підсвідомості, вона мріяла, аби вся ця історія була лише грою її уяви. Надто пронизливим і моторошним був той шепіт, надто жорстоким…
Марта з огидою сунула слухавку в кишеню джинсів. Зараз вона мріяла лише про одне — швидше б Дмитро вийшов із ванної, обійняв її, одним рухом зняв би з неї це тремтіння, яке вона ніяк не могла зупинити.
Марта вийшла в коридор и припала вухом до дверей.
У такій позі її й застав здивований Дмитро. Він вийшов у коридор із ванної кімнати — свіжий і теж одягнений, ніби вони збиралися на прогулянку.
— Маленька… — почав говорити з якимсь винуватим, але від того ще більш зворушливим виглядом, адже його вологе волосся вкрилося підступними дитячими кучерями.
Марта, не відліплюючи вуха від дверей, притулила палець до вуст: «Тс-с-с…», адже цієї миті досить чітко почула ворушіння на сходовому майданчику.
Він завмер і запитав одними вустами: «Що трапилося?»
— Він тут… — прошепотіла Марта, — за дверима…
Уявила, як рука Сергія тягнеться до дзвінка.
Але поки він не пролунав, треба діяти! Випередити, не дати надягти звичну маску, захопити зненацька — у тому моторошному шепоті, у тих погрозах і в тій інтонації, під якою він приховував свою справжню сутність. І коханий має це побачити на власні очі і почути власними вухами! Інакше — не повірить.
А розповідати всю пригоду з телефоном вже не має часу.
Потім.
Усе потім! Коли закінчиться ця «мить темряви» і вони перенесуться на її протилежний бік.
Марта ще раз приклала палець до вуст і рішуче вийняла з кишені фіолетову слухавку.
* * *
…Усе трапляється водночас!
Сергій і ті, хто стоять за його спиною, на мить завмирають. По обох сторонах дверей западає нестерпна тиша.
Сергій тягнеться рукою до дзвінка…
Марта, все ще тримаючи палець біля вуст, лізе в кишеню джинсів…
Сергій натискає кнопку…
Марта витягає з кишені фіолетову слухавку й теж натискає на виклик…
Дмитро робить крок уперед.
Марта зводить на нього очі і встигає посміхнутися йому.
…І чує, як у його кишені лунає знайома мелодія. Тривожна, неземна… Адажіо Альбіноні.
А потім настає темрява.
Суцільна темрява…
Сім днів по тому
…Марта навіть не могла сказати, скільки це триває — рік, два, вічність? Вона лише пам’ятає свій крик і удар у двері, а далі — ця нескінченна темрява.
Можливо, це через те, що її повіки щільно заплющені?
Але Марта боїться розплющувати очі — не хоче, нічого не хоче бачити. Не хоче бачити світла.
Очі болять.
Болить голова. Ніби в лещатах. І дихати важко.
Але Марта не хоче знати, що з нею, де вона і чому так тисне у скронях, головне — не розплющувати очей.
Просто лежати.
Не думати.
Не згадувати.
Бачити лише темряву.
Нічого не бачити…
Плавати в мороку і ні про що не знати, не допускати до мозку нічого, крім темряви. Навіть якщо її закопано живцем, навіть якщо це — летаргійний сон, клінічна смерть, кома, параліч — байдуже, вона не хоче нічого знати, відчувати і бачити.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу