Ірен Роздобудько: Якби

— Ви говорите про самогіпноз? — не зрозуміла я.

— Я категорично проти гіпнозу! — чомусь розсердилася стара. — Я таким цирком ніколи не займалася! Я вважаю, що коли людина захоче, то сама витягне себе з будь-якої прірви. А якщо є певна мета — то взагалі гори переверне. Так що спробуйте.

— Навряд це вийде, — сказала я. — Справа в тому, що подумки я не можу повернутися туди, звідки все пішло шкереберть. На жаль, я роблю це досить часто, але безуспішно. А повернутися саме на те місце неможливо — за ці роки його розбудували і воно геть змінилось.

— Але щось мало залишитися? — не здавалася стара. — Сквер, стежка, хоча б одне дерево…

— Не впевнена. Можливо. Хоча, відверто кажучи, мені б не хотілося туди повертатися. Я не була на тому, як ви кажете, «місці» сто років. І такого бажання не маю.

— От бачите! — чомусь зраділа стара. — Значить, воно вас досі бентежить! А це означає, що якимось центром мозку ви ще досі там. І це дуже добре. У вас є шанс.

Розмова почала мене втомлювати.

Особливо після цього її «рецепту». А ще я боялася, що вона почне мене розпитувати. А з мене було досить того, що я сказала Олежикові. Стара ніби відчула мить відчуження і першою важко підвелася з лави. Я допомогла їй. Голуби спурхнули і сірою хвилею відкотилися від наших тіней, що виросли над ними. Я ще раз оцінила тактовність цієї старої жінки. Вона знову уважно і серйозно поглянула мені в очі і повторила:

— У вас є шанс. На все.

— Добре… — невизначено сказала я.

— Чи добре, чи погано — не знаю. Згодом самі дізнаєтесь. Якщо захочете. Дякую за приємне спілкування і… за яблуко.

Вона вже відступила на два кроки, збираючись йти.

— Перепрошую, — зупинила її я. — Ми не познайомились… Я нечасто буваю в цьому сквері, але, якщо раптом ще раз буду тут, було б приємно знову поговорити з вами…

Стара повернулася.

— Мене звуть Аделіна Паулівна…

Вона кивнула головою і пішла.

Я навіть не встигла назвати себе. Тільки подумала: цікаво, як звали її батька — Пауль, Паоло чи просто Павло?…

…Вона лишилася сидіти на лаві.

Сум вливався в неї крізь тонку голку, що завжди стирчала в її судині на руці трохи нижче згину ліктя. Звісно, голка — то була її віднайдена для змалювання подібного стану метафора.

Вона знала, що треба терпляче прийняти «дозу», перетравити її, а потім все минеться. Відійде. Розсмокчеться. Попустить.

Знала, як з цим боротися: просто варто поставити собі запитання — а, власне, що поганого відбувається?

І відповісти: нічого. Починається літо, відпустка. Їй запропонували нову цікаву роботу. Вона непогано виглядає. У неї є друзі. Дах над головою. Цей перелік позитиву можна продовжувати.

Але… Але чому ця «доза» в небесній крапельниці ніколи не вичерпується?

І доводиться гнівити Бога — шукати добра від добра і весь час відчувати себе неприкаяною.

Цікаво, чи мандрує її нова знайома в своє минуле так само, як запропонувала їй? Ніка заплющила очі.

Куди б хотіла повернутися?

За великим рахунком — нізащо і нікуди!

А за малим — туди, де їй було дев’ять чи десять. І з нею відбувалися різні дива, що дозволяли зухвало вважати себе «не такою, як усі».

Ніка посміхнулась: от коли починаєш думати саме так — тоді вибиваєшся зі зграї, в якій тобі затишно і звично. І тоді Бог дає тобі по носі!

Сонце лоскотало обличчя, як у дитинстві, коли її ліжко стояло близько до вікна — так, що зранку, особливо влітку, сонце падало на щоки і ніс, лоскочучи їх до «пчиху», ніби його промені були тілесними.

Після тих дотиків включався слух і вона починала чути, як на кухні брязкає посуд і шкварчить олія на пательні. Потім «прокидався» нюх — вона розуміла, що мама смажить налисники.

Випірнувши зі своїх нічних польотів, вона в першу ж мить розуміла, що світ належить лише їй. І вона в ньому — наче центр. Центр Всесвіту. Все крутиться довкола неї! З таким відчуттям, певно, прокидаються мільйони дітлахів у всіх куточках світу. На якусь мить, що настає вранці на межі сну і прокидання, вони відчувають саме так: я — центр Всесвіту, що приготований для мене, як цей налисник.

Можливо, з таким самим відчуттям прокидаються і старі люди. Їм здається, що, розплющивши очі, вони побачать перед собою свою дитячу кімнату і почують, як на кухні смажаться налисники. Їх смажить мама. І тому вони — захищені і несамотні. Зі здоровими суглобами і міцними серцевими судинами. Щоб це відчути, варто лише скинути ноги на підлогу, пробігти босоніж на кухню, і, сміючись, стягнути гарячий млинець зі столу, і помчати назад, під ковдру, під лоскіт сонячних променів. Але ця мить минає. І вони розуміють, що «звісити ноги з ліжка» — неабияка робота.