Років через десять вдячні читачі почали впізнавати мене на вулицях, наче якого-небудь депутата, ставлячи ледь не месіанські запитання про подальшу долю країни. Часом це здавалося мені кумедним, часом — дратувало. І страшенно втомлювало. Тому я розмірковувала про кардинальні зміни. І якісь ділові «перспективні» пропозиції колишнього однокурсника, якою б чудовою людиною він не був, не змусили мене бігти до нього, задерши на радощах хвіст.
Я слухала Олежка внапіввуха, зберігаючи на обличчі привітну посмішку, котра зрештою змінилася на знущально-саркастичну.
Одне слово, Олежик пропонував мені вести популярне ток-шоу з «сильними світу цього». Перспектива дійсно була цікавою: гостями студії будуть відомі діячі світового рівня. Кажучи «світового», Олежик гордовито і хитро посміхався. І в цій посмішці я вбачала істину, а не пустопорожню побрехеньку новітнього Остапа Бендера.
Олежик був людиною слова і діла.
— У тебе буде повна свобода дій! — говорив він. — Будеш зіштовхувати їх, як більярдні кулі. На цьому місці всі, включно з інвесторами, бачать лише тебе!
І ось тут моя привітна посмішка змінилася на саркастичну.
— Пацан, ти жартуєш? — процідила я зі своєю звичною інтонацією, де була повна і незворотна байдужість.
Треба було б сплюнути собі під ноги, як я це робила в інституті, незважаючи на вроджену чемність і стареньку даму, що тихо куняла на іншому кінці «нашої» лавки.
Олежик спохмурнів і ніяково прокашлявся.
— Не жартую, — серйозно сказав він. — Я все розумію. Не вважай мене нетактовним…
Тут варто зробити деяке пояснення.
Пояснення, котре розставить на майбутнє всі крапки над «і».
Отже, моя фраза, якщо записати її на папері, пролунала так: «П-п-паццан, т-ти ж-ж-жартуєш?»
Зрозуміло?!
Так, так. Я, Вероніка Вадимівна Івченко, «зірка політичної аналітики», «блискучий політичний оглядач» і таке інше, за словами моїх друзів і недругів, мала одну маленьку ваду. Одну кляту ваду, яка заважала мені рухатися далі паперового простору.
Так, я затиналася.
В принципі, в цьому не було нічого огидного чи відверто хворобливого. Як казав чоловік, в моєму затинанні була своя родзинка, деякий шарм і ще якісь додаткові «бонуси», про які кажуть, аби втішити. Хоча я давно вже не переймалась з цього приводу.
І все ж таки ніколи не могла позбутися того огидного відчуття, що мова, яку я так любила, виписуючи слова на папері, не підкорялася моєму язику. Ніби десь в гортані жив огидний колючий троль, якого я ненавиділа. В глибині душі я вважала, що багато чого в житті не відбулося саме через нього. Особливо цей троль заважав мені в найважливіші часи, коли думка, яскрава і чітко сформульована, у живому спілкуванні перетворювалася на жалюгідне белькотіння. Гадаю, саме через це я і почала непогано писати — так, щоб висловлене на папері не поступалося тому, що можна вимовити вголос.
Мій начальник, головний редактор газети, людина розумна і відверта, колись так і сказав: «Ти перетворила свій найбільший мінус на найбільший плюс. Якби не твоя вада, невідомо, чи могла б так писати!»
І от сьогодні Олежик наступив на мій «мозоль» обома ногами, взутими в туфлі від Армані. І мені страшенно закортіло плюнути на їхні лискучі носаки.
Попри це я продовжувала сидіти, слухаючи його умовляння.
— Ти не думай, що покликав тебе, щоб знущатись, — казав він, — ти ж знаєш, як я тебе люблю! Тому вислухай уважно. Ось тут, — він розгорнув якийсь папірець, — адреса кращого лікаря, якого мені порадили не останні в цій країні люди. Самі в нього лікувались! Кілька сеансів — і ти наша! Тільки не заперечуй. Оплату лікування канал бере на себе, скільки б воно не коштувало! Я тебе дуже прошу, мала… Ну?
Чим він вирізнявся з-поміж усіх інших моїх знайомих, так це тою дитинною емоційністю, котра якимось дивом лишилася в цьому великому тілі, впакованому за останнім писком моди. Він ледь не плакав. І я припинила посміхатися.
— Розумієш, Олежку («Р-р-розззумієш, О-о-олежжжку»), — сказала я, — за всі ці роки я не раз намагалася вилікуватися. І сьогоднішній результат — остаточний і найкращий, якого можна було досягти. Це правда. Більше я не погоджусь на жодні експерименти. Облиш…
Він ніяково засопів. Розв’язав краватку, зняв її і сунув собі в кишеню, поклав свою велику долоню на мою.
— Слухай, мала, надія вмирає останньою. Не хочу лізти тобі в душу, але мені завжди не давало спокою запитання: звідки це у тебе? Ти була найкращою на курсі. Але це я знаю лише тому, що — згадай-но! — скільки чудових годин ми провели ось на цій лаві, скільки було між нами сказано. І ти чудово розмовляла, коли тебе не чули викладачі! Ніколи тобі не говорив, але у мене ще тоді стискалося серце від того, що ти не можеш показати себе у всій красі. Завжди ховалася у свою халабуду, наче равлик…
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу