Ірен Роздобудько - Якби

Молода вчителька (зараз вона б одразу розкусила її, помітивши брудні нігті і порепані п’яти, що нависали над задниками босоніжок) завела їх до класу і викликала по черзі, попросивши голосно називати свої імена і прізвища.

Ніка розхвилювалась. Адже за день-два перед тим, заспокоюючи її, мати запевнила, що на перших порах її не викликатимуть, — вона домовилась про це з самим директором!

Але коли черга дійшла до Ніки, вчителька змусила її підвестися. З того часу, до речі, у неї досі залишалась ненависть до будь-яких черг.

Вона підвелася.

— Ну? — сказала вчителька.

Вона спробувала щось вимовити.

Вийшло якесь незрозуміле мукання.

— Ну? — повторила вчителька.

Певно, вона була не в курсі того, про що мати домовлялася з директором школи. І чи домовлялась взагалі?

Від жаху її язик розрісся в роті до неймовірних розмірів, хотілося просто виштовхнути його звідти з бодай одним словом.

Але, крім мукання, знову нічого не вийшло!

Діти зареготали. Сміх стояв такий, що, здавалося, від нього ось-ось розлетиться віконне скло. Найгіршим було те, що разом із дітьми сміялась і вчителька…

Вдосталь насміявшись, вона постукала по столі указкою і дозволила сісти. І Ніка сіла. І уявила, як стілець її парти перетворюється на візок «американських гірок» і мчить звідси в підземелля, у прірву, темряву, з якої тепер їй доведеться дивитися на свято життя — з його білими бантами, гольфами, червоними піонами і пустотливими веселощами, де для неї немає вже місця.

Через тиждень чи два її відправили до спеціалізованого закладу, де з такими, як вона, займалися логопед и психолог. Хоча «займалися» — голосно сказано.

Так, забавлялися, змушуючи по сто разів вимовляти слово «параход» і скоромовку про «бика, який був тупогуб».

Але, певно, «тупогубий бичок» поволі зробив свою справу, і після сьомого класу вона пішла в «нормальну», хоча й ту саму школу на «Скотохатці». Повернулася в той самий клас. І, звісно, не з ким там так і не потоваришувала — не могла забути того веселого реготу. Хоча розуміла: діти не винні…

Винним був Той Чоловік.

Часом їй снився той самий сон: вона сидить під деревом на лаві і чекає, доки з будинку вийде родина Ярика. У неї чудовий настрій, адже їй дозволили їхати з сусідами на дачу.

Вона бовтає ногами, гризе яблуко і помічає, як через арку у двір заходить високий чоловік з довгим сивим волоссям, зібраним в «хвостик». На його голові, незважаючи на спеку, «ковбойський» капелюх з широкими крисами. Обличчя сховане в тіні, але воно здається красивим, загадковим і нетутешнім.

Він сідає поруч.

Його губи ворушаться.

Світлі, як вода, очі — такі прозорі, що вона бачить переплетіння червоних і синіх судин всередині його потилиці.

Його голос заворожує.

Він говорить щось незрозуміле, якоюсь пташиною мовою — з присвистом і горловим клекотом.

Але вона все розуміє. І йде за ним, мов за чарівною сопілкою.

Якби не він…

Якби не він, вона б сіла в те авто — з Яриком і його батьками.

І розбилася б разом із ними!

Адже саме того ранку всі вони загинули в автокатастрофі, так і не доїхавши до дачі…

…Голуби крутяться вже довкола й моїх ніг. Я б з задоволенням хвицьнула нахаб ногою! Але не можу — стара жінка несамовито кришить і кришить булку. Вона мене б не зрозуміла.

Все.

Зараз я встану і піду. Струсивши з себе всю цю давню луску. Ще п’ять хвилин, і я буду в нормі.

Взагалі-то нема чого переживати. Дякувати Богу, мої руки ще не схожі на ті, що кришать булку. У мене купа часу. Я подумаю над чудовою пропозицією старого друга. Як він сказав? «Коли блазні вдають з себе розумників, а розумники блазнів — кому нести істину…» Теж мені, знайшов «промінь світла в темному царстві»!

— Ви не любите голубів.

Голос пролунав несподівано.

— Перепрошую?…

— Ви не любите голубів… — з упевненою інтонацією повторила стара.

Я знизала плечима. Що їй відповісти? У мене зовсім немає бажання розмовляти. Хоча я поважаю стареньких. Розумію, що годування голубів — чи не єдина втіха, ще не відібрана у них часом. Я могла чемно відповісти, що обожнюю голубів, люблю їх, мов рідних, що готова віддати за них життя, що сама готова стати одним із них, аби поклювати ті крихти. А потім швидесенько підвестися і піти, поки стара не зачепила мене на інший гачок. Адже любов до голубів — лише «пробна куля» для продовження розмови.

Старенька серйозно дивилася на мене з-під крис свого смішного капелюха. А я зі спазмом в серці позирала на її руки, на білий плетений комірець, на шию, схожу на коричневий стовбур старого дерева.