Ірен Роздобудько - Якби

І лише там, унизу, вдарившись об синє скло, здійняв триметрові бризки з довгим тремтливим гулом, котрий розбудив білого кита за багато кілометрів звідси.

Хтось невідомий запустив цей механізм: брили почали вивалюватись самі по собі і падати в океан із закономірною періодичністю — з різних боків круглої вежі.

А в порожні квадратні віконця увірвались потоки світла.

Вежа стала решетом, драним капелюхом, одягнутим на місяць, фламандським мереживом, рибальською сіттю, каркасом єгипетського храму, переплетінням судин — чим завгодно, тільки не баштою. Камені випадали і випадали.

Струмені яскравого світла рвалися всередину, щоб омити те, що весь цей час перебувало в темряві: можливо, мертву траву, чи сторічний заіржавілий меч, чи слизьких і сліпих жаб із білою тонкою шкірою, чи потьмянілі кістки полонених, щоб нарешті як слід вибілити їх.

Але потоки світла нічого не знаходили в округлій порожнечі. Нічого, крім… світла. Такого ж, яким були і вони.

— Отже, за тими мурами ховалося світло?

Так, і світло, помножене на світло, давало такий сліпучо-білий колір, що його стовп, що вирвався назовні, на тому боці океану було сприйнято за нове, ще не вивчене явище природи. А пізніше в різних кутах світу — через належний проміжок часу — майже в один день народилося мільйон немовлят. Але це явище лишилося незафіксованим, адже діти — в тій чи іншій кількості — народжувалися завжди… Чому ти плачеш?! Я не хотів тебе засмутити! Навпаки…

— Я бачила цей сон сто разів! Я сто разів йшла до тієї вежі! Тепер я знаю, для чого — аби зруйнувати її! З мене так само вивалюються брили — просто зараз…

— З мене також…

…Коли я доїхала до знайомої зупинки на околиці, був уже кінець робочого дня. Я вийшла з тролейбуса, притискаючи до грудей сумку з дитячим капцем, і з задоволенням зауважила, що все тут лишилося таким самим, як і день тому: симпатичні триповерхівки, дворики, порослі хащами кущів і дерев, пісочники під проржавілими дашками, зграйки «козлістів», що з усієї сили стукають кістками доміно по неструганих поверхнях саморобних столів.

Я прожила без цих двориків лише один день, точніше — одну добу. Але скільки всього трапилось! В місті свого дитинства я зустріла того, на кого чекала все життя, і того, з ким прожила чималу його половину. Тепер я мусила винести все це «за дужки» іншого складного рівняння, яке маю розв’язати.

Я йшла, похитуючись, мов п’яна, і відчувала, що мій шифоновий топ теліпається на мені, мов на вішалці, - я не спала і не їла, скинула, певно, зо три, а то й більше, кілограмів. Найрозумніше, що могла зробити, — викинути капець біля дерева і пірнути назад у свій дім і час — поїсти, відіспатись, помитись і переодягтись. Обміркувати все, що відбулося, піднабрати харчів і таке інше…

Але я не могла, не могла цього зробити. Адже мені хотілося скоріше побачити дівчинку. Я скучила за нею.

Особливо тепер, коли носила в собі той давно забутий дар любові, що був у ній.

День перейшов на другу свою половину.

Мережані тіні дерев обплітали дворики синім павутинням, чіткіше проявився аромат бузку. Я помітила, що, переходячи з арки до арки, починаю впізнавати мешканців і вони приязно кивають услід. Певно, звикли.

У нашому дворі на звичному місці стояли сині «Жигулі». Це означало, що сусіди повернулися з дачі. Слава Богу!

Я вкотре оглянула двір. Увечері він був переповнений спраглим до вечірньої прохолоди людом. Так само в центрі купчились за столиком доміношники, на лавах сиділи бабусі на чолі з тітонькою Ніною. На пожежних сходах гронами висіла дітвора. З вікон линули спокусливі запахи — був час приготування вечері.

Моя дівчинка висіла вниз головою на металевій перетинці сушки для білизни. Впізнала її по квітчастій сукні, що повністю спадала на другу частину тіла, накриваючи її голову, мов парашут. Під перетинкою стояв Ярик і жував булку.

У мене завмерло серце: Ніка розгойдувалась на нетривкій перетинці, мов мавпочка, — все швидше і швидше, а потім, зробивши сильний поштовх вперед, стрибнула вниз і, зробивши у повітрі гак, приземлилася на обидві ноги. Ненормальна! А якби забилася?!

— Ніко! — не втрималась я.

Вона не одразу зрозуміла, звідки її гукають, озирнулась — розпашіла, з шаленими після стрибка очима, з ореолом скуйовдженого волосся довкола червоних від напруги щік. А потім вони з Яриком навперейми кинулися до мене.

— Ми щойно повернулися! — вигукнули майже разом.