Ірен Роздобудько - Якби

— Напевно, що так, — серйозно відповіла вона і знову додала те саме: — Але хіба це заважає любити?

— Добре, мабуть, я чогось не розумію, — зітхнула я. — Дозволь, я завтра сама познайомлюсь із твоїм другом ближче. Можна?

— Можна.

— А де він мешкає? Ти була в нього? — Про це я запитала з деяким острахом, боячись почути впевнену відповідь, адже в голові попри мою волю малювалися огидні і жахливі картини зваблення дитини в лігві самотнього збоченця.

Ніка назвала адресу — це був будинок за квартал від нашого — і додала:

— У нього на вікні стоїть порожня клітка — в ній жила канарка. Потім померла. А клітка досі стоїть…

Принаймні тепер я знала, де його шукати, куди викликати міліцію.

Але зараз ніяких підстав для того я не мала.

Що ж, почекаємо…

З’їдений похапцем бутерброд робив свою справу — мене почало хилити на сон, голос дівчинки долинав мов крізь вату, її фігурка розпливалася перед очима, тоншала, перетворювалась на дим. Натомість бачила обличчя Івана, потім — сповнені смутку очі Томочки, відсторонену посмішку Миросика, потім знову відчувала на своєму гарячому чолі дитячу руку: «Ти така гаряча. У тебе температура?…» Голоси…

Це голос мами: «Ти така гаряча…», ні: «Вип’єте зі мною?»…

ЙОГО голос: «Я знав, що ти коли-небудь прийдеш…»

Голоси бриніли у вухах, наповзаючи один на інший.

…є така штука, в яку не вірять… Вона називається душа…

…ви коли-небудь розмовляли з Богом?

…ми спали в гамаку!!!

…хіба це заважає любити?…

Я поринула з головою в море гарячої ртуті, кожна краплина якої відскакувала від пальців, перетворюючись на купу дрібних щільних кульок.

У кожній знущально посміхався відбиток мого викривленого обличчя.

Ніко! Хочеш, я розповім, що буде з тобою? Зовсім скоро, якщо я зараз не допоможу тобі? Не буде ніяких фей, метеликів і добрих гномів! Так що гартуйся вже зараз. Вже за пару років… дай-но пригадаю дату… ти лежатимеш на підлозі загальної спальні на дванадцять ліжок — побита і накрита мокрим простирадлом.

І нікому про це не розкажеш, адже розказати — це розписатися у власній слабкості, краще — по черзі вбити противників. Повільно і по черзі. Але тобі це не вдасться, адже тебе переведуть до іншого інтернату, потім — до школи. Інтернат — це фронт, де все зрозуміло одразу, школа — «мирне життя», в якому важко визначити своїх ворогів.

Ще?

Буде купа стосунків. Ти завжди будеш пертися на ті проіржавілі перетинки і стрибати з них вниз головою. Потім отримаєш все, принаймні так тобі буде здаватися, візьмеш свій реванш у життя. І для тебе настане суцільне «теперішнє», без жодних сентиментів. І тобі стане тісно, адже ніхто не задоволений тим, що відбувається в «теперішньому часі». В тому даному сьогоденні, котре майже завжди здається суцільним хаосом, безладом і цілою низкою невирішених питань.

Усе теперішнє — темне і миготить перед очима, як зіпсований екран телевізора. Щоденно ми намагаємось упорядкувати у своїй голові все, що відбувається, потрактувати так, як можемо і вміємо, так, як нас вчили, розікласти все по полицях. Але «по полицях» розкладається лише минуле і майбутнє. Минуле — тому, що в ньому вже все відомо. Його можна прикрасити так, як хочеться. Адже хто перевірить, чи так воно було насправді? Свідків немає…

Майбутнє розкладати приємніше, адже воно — з царини мрій, фантазій і перспектив. У ньому ти завжди на коні і завжди приймаєш вірні рішення. Байдуже, що ніколи їх не виконуєш. Адже майбутнє в певний час стає теперішнім — тим же хаосом і тією ж низкою запитань.

А як бути, коли минуле стає теперішнім, але все одно ти не можеш використати в ньому набутий досвід?

Аж доки станеш перед вибором: вбити цю маленьку дурепу і лишитися тут — з тим, на кого так давно чекала, — чи зникнути самій?

Іншого вибору немає — «Болівар не витримає двох»…

І це вже цілком зрозуміло: тобі дано один шанс на кілька днів.

І один вибір: має лишитися хтось один. Відчуєш це шкірою, хоч ніхто тебе про це не попереджав…

Що ж мені робити, Ніко?

Посадити тебе в те авто — 13 червня, — і «гуд бай», а самій перескочити через твоє дорослішання? Почати все — звідси? З тієї кімнати на вулиці Жовтневій, де лишилася моя душа.

Якщо я вирішу саме так, ніхто не заборонить мені розпорядитися своїм життям!

…Ніко, може, тобі краще померти?…

…Прокинулася від власного стогону.

Подушка мокра. Я плавилась в гарячому ліжку, мов свічка. У вікно світило сонце. Кімната була вибілена його немилосердними променями.