Ірен Роздобудько - Якби

В очах стрибали «мушки» та інтеграли, голова важка, наче кавун.

Двері кімнати ледь чутно відчинилися.

Увійшла жінка-Весна.

Я з подивом побачила, що у неї в руках таця, на якій пляшка з оцтом, клаптик марлі, склянка води і тарілка з манною кашею. Що це таке?!

Хотіла підвестися, але сил не було навіть ворухнутися.

Жінка заспокійливо махнула рукою, мовляв, «лежіть, лежіть», і присіла на край ліжка. Намочила марлю в оцті і почала обтирати моє чоло і плечі. Одразу стало прохолодніше. Потім вона простягнула кілька пігулок і допомогла запити їх ковтком води.

— Ви нас налякали, — сказала вона. — Позавчора Віра сказала, що у вас жар. Ви кричали… Ми хотіли викликати «швидку», але, самі розумієте, треба документів…

Думка про «швидку» і документи одразу поставила мене на ноги, я нажахано замахала руками — ні, тільки не лікарня! Але приголомшило інше.

— Що значить «позавчора»?! — скрикнула я. — Яке сьогодні число?

— Десяте червня, — посміхнулася жінка. — Ви проспали майже півтори доби. До того ж у вас температура. Тепер вам треба поїсти.

Вона взяла тарілку і ложку. Невже збирається мене годувати?

Каша була трохи підгорілою…

Зовсім трохи. Але я добре пам’ятала цей запах — запах підгорілої каші.

Вона завжди забувала вчасно зняти її з вогню.

Я слухняно відкрила рота і…

І сльози покотилися по моїх щоках.

Вона злякалась, відсторонилась.

— Що з вами?

— Н-н-нічого, в-в-вибачте. Таке зі мною трапляється… — ледь змогла вимовити я. — Певно, перепрацювала…

Вона сунула мені до рота ложку з кашею і звичним рухом провела нею по губах, прибираючи з губ невидимі крихти, — зовсім як у дитинстві.

Збоку все виглядало так — молода жінка годує свою старшу подругу чи сестру. Але переді мною не було дзеркала, щоб побачити це збоку. Відчувала все зсередини.

Бачила її ніжні тонкі руки, схилене схвильоване обличчя, хвилю світлого волосся, що світилось на сонці, кілька зворушливих веснянок (виявляється, у неї були веснянки!) на носі. Слухняно відкривала рота, разом з кашею ковтаючи ще щось — гаряче, невимовне.

Зараз їй двадцять сім. Отже, менше ніж за півроку життя круто зміниться.

І закінчиться через двадцять три…

Наші шляхи розійдуться за рік, адже для мене почнеться інтернат, потім ненависна школа, гуртожитки. Вона втратить зі мною будь-який контакт, почне пити, аж доки її співмешканець, якого я намагалась уникати, адже між нами існувала стійка ненависть, знайде її мертвою у ванній. Він відтягне її в загальний коридор — на більше у нього не вистачить ані сил, ані здорового глузду, адже буде вщент п’яний. Я в цей час перебуватиму за кордоном і дізнаюся про все лише за пару тижнів. І ніколи вже не побачу.

Але зараз, в цю мить, вона була зі мною — такою, якою я її не знала: юною і гарною, з веснянками на носі…

Гарячий клубок у горлі вже не давав мені дихати.

Я взяла її руку за зап’ястя, вийняла з неї ложку, поклала назад в тарілку, притягла руку до себе, погладила і припала губами, вкладаючи в цей поцілунок все своє вибачення, котрого не встигла попросити.

Її очі розширились. Вона висмикнула руку.

Тарілка перевернулася, ложка задзеленчала по підлозі, а її голос — в моїй голові:

— Ви!! Ви… І не думайте!!!

Вона задихалася, хапаючись за комір свого халатика.

Скочила з ліжка, кинулась до дверей.

Вже на порозі обернулася до мене палаючим від гніву обличчям:

— Майте на увазі — я не по ЦИХ справах!!!

І, трохи віддихавшись, додала офіційним тоном:

- І ще одне. Ви просилися до середини червня — вже майже середина!

Вона з гуркотом зачинила двері.

Я принишкла.

Мене паралізувало від сорому. Якби могла — кинулась би в кінець двору, ЗА межі всього цього абсурду, й ніколи б не поверталася!

Але я лежала гола і закам’яніла під вологим простирадлом і кров стукала у мої скроні — я чула тільки шум в голові.

Звісно, що ще вона могла подумати?!

Мабуть, я б подумала те саме…

Мені час забиратися звідси, це вона досить чітко дала зрозуміти. Тому треба опанувати себе ще на кілька днів. Як кажуть, позичити очі в Сірка і протриматися до кінця.

Слух почав поволі повертатися, кров уже не так вирувала, розколюючи голову навпіл.

Я прислухалась до розмови, що долинала з кухні. За сніданком вони обговорювали мене, голоси були неприязними і різкими.

— Мені це не подобалось з самого початку! — говорила вона. — Мало того, що взяли її як квартирантку, так вона ще хоче в ліжко затягти! Збоченка якась! Я таке вперше бачу. І, чесно кажучи, розгубилась.