Ірен Роздобудько - Якби

Мирось зніяковіло мовчав.

— А-а-але ж… — від хвилювання Томочка навіть почала затинатися так само, як я. — Але ж Бога немає.

Я знову зобразила котячу посмішку:

— Це ви кажете зараз. Після іспиту з політекономії. Цікаво, що ви скажете років через двадцять…

— Навряд чи ми змінимо свої переконання, — суворо сказав Мирось.

Я подумки розсміялася. Але навіть подумки це вийшло надто голосно: сміх так і стрибав з моїх очей. Згадала, як буквально позавчора він з розумним виглядом переконував Томочку в зворотному…

— Люди, що живуть на цій земній кулі, всі різні, - продовжувала я. — Серед нас є навіть папуаси! Вже не кажучи про різних диваків, злодіїв і збоченців. Є хворі, здорові, мільйонери, жебраки, грішники і святенники, вчені і кретини… Одне слово, можете розвинути цей перелік, як завгодно. Худі і опасисті. Брюнети і блондини. Американці і… албанці. І між всіма нами величезна різниця, часом — прірва. Нездоланна прірва у всьому. Але є лише одна схожість: з НИМ принаймні хоч раз говорив кожен!

— Точно!!! — розширила очі Томочка.

Вона дивилася на мене з захватом.

Мирось виглядав розгубленим. Він напружено шукав аргументів і нарешті вимовив приглушено:

- І… Сталін… розмовляв?…

— Ще б пак! — впевнено сказала я, хоча регіт просто душив мене зсередини. — Не сумніваюсь — була мить, коли він верещав до НЬОГО, мов пацюк!

Зависла пауза. Вони напружено осмислювали почуте.

Я тим часом поглянула за вікно, де на протилежному боці вулиці висіли плакати з портретами тієї когорти, яку мої батьки шанобливо називали «члени Політбюро». Сказавши «а», треба казати далі, подумала я і продовжувала говорити цілком серйозно:

— Якби всі вони, — вказала рукою за вікно на ті велетенські портрети, — одразу знали, що коли-небудь усе ж таки доведеться відповідати, у них би не було таких задоволених пик.

— Кого ви маєте на увазі? — запитав Мирось, простеживши поглядом за моєю рукою.

Я подумала, що перегнула палицю. Ще здадуть мене до найближчого відділку міліції за розповсюдження крамольних думок серед свідомої радянської молоді.

Я опустила руку і вирішила бути обережною.

— Всіх, хто вважає за можливе розпоряджатися чужим життям…

Вони були достатньо заінтриговані. Але збурити свідомість двох студентів-атеїстів не було моєю метою.

Вони дивилися на мене, як на слона, що несподівано з’явився посеред Хрещатика.

Томочка стояла з напіввідкритим ротиком, з якого мило поблискували її білі гострі зубки. В очах Мирося світився захват.

Вони були малі і наївні. І дуже підходили одне одному. А можливо, таку ілюзію створювала красуня Томочка. Принаймні в її присутності Мирось набував значущості і виглядав солідно.

Я бачила, що вони б залюбки поспілкувалися зі мною ще трошки, і вирішила віддати ініціативу в їхні руки. А тому глибокодумно замовкла, відвернувшись до вікна. Вони знову перезирнулися — я відчула спиною їхній мовчазний діалог.

За мить вони озвучили його:

— Чи можемо ми запросити вас на каву? — сказав Мирось.

— Відсвяткуємо іспит! — з благоговінням в голосі додала Томочка.

— Навіть не знаю… — з вдаваною неохотою відповіла я. — У вас, певно, купа своїх справ…

— На сьогодні — ніяких справ! — весело сказав Мирось. — Ходімо! Я пригощаю!

Остання фраза мені особливо сподобалась, адже у мене, як я вже зазначала, не було ані копійки.

І, відверто кажучи, страшенно хотілося випити кави…

Ми пішли довгим прохолодним коридором на центральні сходи, вкриті затоптаною килимковою доріжкою.

Я мимоволі поринула в цю призабуту наелектризовану атмосферу іспитів, коли здавалося, що твоє життя залежить від легкого розчерку в заліковці. А весь час до здачі ходиш на ватяних ногах, язик в роті розпухає від жаху. Хода моїх супутників була легкою: вони вижили!

Краєм ока я помічала, як Томочка весь час намагається вхопити Мирося за руку, а він з лагідною відстороненістю потискає і відпускає її тендітну лапку.

Пробившись крізь спітнілі натовпи студентів, ми нарешті вийшли на перехрестя. Мирось кивнув на протилежний бік — там на перетині вулиць містився гастроном. Біля нього купчились різного роду громадяни, здебільшого — ті ж студенти, що відбули навчальні тортури.

Я зрозуміла, що гастроном і є та «кав’ярня», де ми мали випити каву. Інших кав’ярень поблизу не спостерігалось.

Зайшли досередини. Біля прилавку вилася довга вервечка спраглих. Обслуговувала одна продавчиня в біло-сірому халаті і грайливій накрохмаленій короні в збитому коконі волосся.