Олег Криштопа - Усі жінки курви

А коли потім спохоплююся, то стає страшно. Стає страшно за крихкість тіла, а ще дужче - за крихкість оцього, що ми називаємо любов’ю.

Я боюся фотографуватись. Боюся потім, за кілька років зіставляти ці фото. Побачити це інакшання, цю прірву між собою і собою, між нею і нею, між нами і нами. Між нами і ними.

А втім. Все, що не вбиває, робить нас сильнішими.

Останнім часом мене почали мучити кошмари. Деякі із них повторюються ще з дитинства. Місцем, або дією. Наприклад, сніг влітку.

Уже багато років, тільки-но починається літо, як мені ніч у ніч сниться лише одне - що літо і падає сніг. Я намагаюся прокинутися, я розумію, що такого не може бути, але всі, навіть ти, Любко, кажете мені, що це не сон, що таки правда, що випав сніг серед літа.

І навіть якщо я таки зусиллям волі примушую себе прокинутись, то все одно бачу, що сніг таки випав. Я розумію, що це лише новий сон, але, прокинувшись, я знову потрапляю у сновидіння, де снігу ще більше. Він уже засипає багатоповерхівки і продовжує падати. Він великий, лапатий, з неба летять цілі брили снігу, і неба вже нема, землі нема, літа нема, тільки сніг…

Сніг влітку - це передчуття апокаліпсису.

Або страх передчасної смерті, як сказав би психоаналітик.

Часто я потрапляю уві сні в чуже велике місто. Цей сон трапляється раз на кілька років, але місто одне й те саме. Хоча я завжди в різних його частинах. Там є велика ріка, через яку веде довгий і низький, над самою водою, пішохідний міст.

Багато пагорбів і багатоповерхівок. Багато транспорту. В цьому місті я зовсім сам. Я не знаю його, я гублюся в ньому. Лише кілька місць, в які я потрапляю вже не вперше, приносять мені полегкість… Є, правда, у місті хтось, хто мені має допомогти. Одна-єдина людина. Найвірніший друг. Може, це ти, Любко? Але я не знаю номера його телефону. Я не пам’ятаю всіх цифр, а записника в мене нема. І грошей нема на дзвінок. Знаю, що ми повинні зустрітися на великій площі о 12 годині. Але я проспав, катастрофічно запізнююся, не пам’ятаю назви площі, щоб сказати таксистові і не знаю, як туди дістатися…

Страх супроводжує мене навіть там, де його би не мало бути. У банальних ситуаціях. Я прийшов у гості до родичів. Ми мило сидимо і балакаємо. І раптом я помічаю, що щось з ними не так. Що вони - це не вони. Не рідні і близькі люди, а якісь інші, виглядають точнісінько так, все знають про мене і про справжніх родичів, але це не вони. Я визираю у вікно і бачу, як справжні родичі поволі підходять до під’їзду. Мене охоплює паніка. Я мушу терміново втікати звідси, від цих монстрів, причому вибігти швидше, ніж прийдуть справжні близькі, щоб їх попередити, щоб вони не зайшли, щоб не сталося катастрофи, коли переді мною стоятимуть четверо зовні однакових людей, одні з яких справжні, а інші ні, і невідомо з якими намірами ті, чужі, набули цієї подоби. Але я не встигаю. Справжні родичі заходять. Я якраз стою в коридорі і взуваюся. Ті заходять, я намагаюся їм крикнути, що треба втікати, що тут чужі, але слова застрягають у мене в горлі, бо ці, що прийшли, теж чужі, і мені відтято всі шляхи до відступу…

Двічі уві сні мене пробували забрати звідси. Це вже було давно. Перший раз ще у школі. Я лежав на розкладачці, біля балкону. Отямився від відчуття чужої присутності. Тихо лежав, розглядаючи темряву. Місячне світло з балкона ледь-ледь окреслювало обриси предметів у квартирі. Все було на місці, родичі спали, але я знав, що хтось чи щось тут причаїлося. Воно наближалося. Я не міг поворухнутися. І тут раптом воно накинулося на мене. Я відчув, як заклякло тіло, як мене почало кудись тягнути, підіймати вгору. Я опирався, але марно. Це щось було дуже сильне і проворне. Воно підійняло мене над ліжком і почало крутити довкола моєї осі швидко, дуже швидко. А потім потягло повітрям до балкону. Краєм ока я побачив, що на розкладачці продовжує нерухомо лежати моє тіло. До балконних дверей залишалося зовсім мало, я навіть чув, як крізь шпари дує вітер. І тоді я з усіх сил закричав і прокинувся. Спробував підвестися, але тіла зовсім не відчував. Руки і ноги затерпли. Минуло ще кілька хвилин, перш ніж кров повернулася у кінцівки. Я увімкнув світло і вже його не вимикав.

На наше весілля першою прийшла А. Вона подарувала нам свої останні картини. На одній зморшкувате старе лице жінки. Глибокі зморшки, наче каньйони, в яких пересихають ріки скупих сліз. На безколірних очах катаракта. Брови вилисіли, зуби повипадали. Шкіра сіра, майже чорна. Позаду лиця порожнеча.