Олег Криштопа - Усі жінки курви

Не знаю. Треба було викликати психіатра. Самі ми вже не могли з цього виборсатись. Я не пам’ятаю чого вихопив пістолет. Просто показував. Грозив, грозився застрелитись. Пропонував їй сіндзю. Ми були п’яні в дошку, потім ще й трави накурилися. Знову скандалили. Вона сама навела пістолет на свої груди і щось кричала, я не пам’ятаю що, таке дуже образливе. І кричала стріляй, ти ж навіть вистрелити не можеш, ти імпотент, моральний імпотент. Папін синочок. І я подумав, що хай буде сіндзю. Вона тримала мою руку в своїй, може, вона навіть сама натисла на гачок. Я протверезів. Вона була мертва одразу. За мить. Такий звук, глухий і сильний, потім тиша, вона ще встигла подивитися на мене. І все - кінець. Вона впала. Я до неї, я просив, молив… Так якось безглуздо. Я довго намагався застрелитись. Я пив і пив, цілив і цілив і не зміг вистрелити. А потім заснув. Після такого страшного чомусь завжди сняться якісь невимовно солодкі сни. А потім прокидаєшся, стає холодно, намагаєшся через силу запхати себе назад у сон, тіло аж мертве від похмілля, ти ще не пам’ятаєш, що сталося звечора, але вже якось неприємно і страшно. І тут раптом цей спогад - бабах. Знову це - бабах! Я ще не вірю, підіймаю голову, таке ж не могло бути насправді, приснилося, он вона лежить поруч, спить, і я встаю попити, бо сушить, а вона ж просто спить. Але коли я п’ю, то вже навіть їй не пропоную, бо знаю, що вона мертва. Вона спить, казав я собі, вона просто спить, міцно спить. Блядь, таке страшне бажання, щоб все припинилося, щоб життя припинилося, я не можу з цим жити. Вбий мене. Заріж, зроби щось. Я не можу жити і не можу себе вбити…

Він плаче. Вона мертва.

- Я не боюся тюрми. Хоч і тюрми теж боюся. Я боюся того, що це стане остаточним фактом. Зовнішнім. А поки це так, ніби ще нема, ніби все гаразд, ніби вона просто спить. Поки про це не знають інші. Поки її не закопали. Я думаю, а раптом вона воскресне. Якщо дуже вірити в чудо, я знаю, що чудес не буває, що я не заслужив на чудо, але раптом… Вже третій день сьогодні. Другий день. Півтори доби. Поки я тут з нею був сам, я думав, що ще не все, що ми будемо отак з нею жити. Я накупив бальзаму і натер її бальзамом. Але вона все одно розкладається. Це не той бальзам. Я іноді до неї говорю. А, крихітко, А. Я дивлюся на її картини. Вона так гарно малювала, мені було завжди похуй до її картин. Я її люблю, а її нема. Вбий мене, запхай мене у психушку, хай мене наколять чимось, щоб я цього не відчував!!!!

Ми п’ємо знову і знову. Раптом плакати починаю я. Я починаю згадувати, як ми з нею розмовляли, як вона говорила про те, що кінчає тільки коли мастурбує. Я згадую її руку в себе на голові, коли вона мене гладила. Як вона цілувала мене в щоку. Як випихала за двері. Як танцювала посеред цієї майстерні сама з собою. І тепер її нема. Це усвідомлення ще не дійшло до мене, я розумію Ц., який чекає, який не хоче розлучатися з її мертвим тілом. Воно тут дає якийсь шанс, якусь надію.

Ц. падає переді мною на коліна, обіймає мої ноги і починає ридати. В мене не вистачає сил відштовхнути його, вдарити чи вбити. В мене ні на що нема сил.

- Що ти думаєш робити? - питаю я.

- Не знаю, не знаю. Залишусь тут. Буду тут. З нею.

- Це вже не вона, - кажу я. - Її вже нема.

- Вона спить. Довго спить. Ось же її картини, тут ще її запах, її фарби, її парфуми, її сигарети, я курю її сигарети, я вдягаю її піжаму, я гладжу її волосся, бля, чого вона така холодна. Від неї смердить, я вже не можу її нюхати. Тільки дивитися на неї. У неї такі гарні груди. Я дивлюся тільки на ту, іншу, без дірки. Часто хочу погладити і боюся торкнутися. Просто сиджу і дивлюся. Тягнуся рукою і відсмикую.

- Ти некрофіл.

- Господи! Після всього, що я зробив, мені це пофіг. Якби я так не боявся її холоду, то навіть спав би з нею.

Ти знаєш - я цілував її, щоб оживити.

- Ти подзвониш в міліцію? - питаю я.

- Ні, так, не знаю. Не зараз.

- Що мені робити?

- Не знаю. Нічого. Побудь ще трохи. Або йди. Забудь про мене, про неї, про нас. Так ніби нас ніколи й не було.

Я не витримую і йду до неї ще раз. Прощатися. Знаю, що більше ніколи її не побачу. Це масне волосся, різкий профіль, тонкі довгі пальці, фарба під нігтями. Я залажу на матрац, обіймаю її і цілую в холодну щоку. Пробую закрити очі, але повіки вже завосковіли і не рухаються.

- Прощай, - кажу я, швидше сам до себе.

Потім я йду. Ц. далі сидить за столом і поволі цмулить горілку. Він навіть не обертається у мій бік.

- Прощай, - тихо кажу я, знову радше самому собі.

Ц. горбиться, зіщулюється, ніби я зараз маю його вдарити. Його худа шия оголюється, ніби наставляється під ніж гільйотини.