Олег Криштопа - Усі жінки курви

Того дурнуватого юриста вона відшила якраз напередодні, у вечір, коли її звільнили. Він влаштував їй істерику через фенілефрин, точніше через мене. І вона сказала, щоб він йшов геть.

- Знаєш, так буває, що от зустрічаєш когось, він тобі подобається. Тобі з ним добре. І у вас щось починається. Але ж це не любов. І потім ніби не зле, але розумієш, що щось не так. Чогось бракує. Але зупинити ці стосунки ти вже не можеш. Ще б трохи, і ми б з ним одружилися. Жах. Добре, що з’явився ти, - каже вона і обіймає мене.

- Ти думаєш, що так добре як зараз, зможе бути вічно? - питаю я.

- А ти? В тебе ж більше досвіду. І як я розумію, негативного.

- Я просто ще нікого не любив.

- І я. Ти будеш перший.

- І останній?

- Побачимо. Може мені це сподобається - любити. І я захочу ще?

- Ти зможеш любити мене знову.

Щастя, на щастя, не може тривати вічно.

Одного прекрасного ранку, поки Любов ще спала, подзвонив Ц.

Голос у нього був дивний. Такий глухий, ніби він боявся когось розбудити.

- Треба, щоб ти терміново приїхав. До А. в майстерню. Сам. І купи бальзаму «Зірочка». В’єтнамського. Не переплутай з бальзамом алкогольним.

Я не став будити свою Любов, написав їй записку і пішов.

Була така ніжна-ніжна весна. Щебетали пташки, місто тільки прокидалося. Все цвіло. Повітря ще холодне, але сонце вже потроху його прогріває і з’являється такий миттєвий минущий запах. Запах весни і запах життя. Мене зовсім не обходило, навіщо дзвонив Ц. і навіщо йому бальзам «Зірочка». Я був абсолютно щасливий і хотів ділитися цим щастям з іншими. Я готовий був допомогти кожному босякові, кожному коту і навіть таргану. Я ще не знав наскільки близько життя і любов можуть межувати зі смертю.

Події того ранку якось дуже чітко, з усіма найменшими подробицями, реальними і надуманими, засіли в моїй пам’яті і вже ніколи не дадуть їй спокою. Порожнє метро, де крім мене сидів ще якийсь товстий голий чоловік. Йому було років 55 - 60, на ньому були лише дерті кросівки і чи то труси, чи шорти. Його груди і сива густа борода тремтіли від ранкового холоду. Ноги були посічені виразками. Він сидів, потупившись, лише інколи різко підводив погляд, щоб перевірити, чи я на нього не витріщаюсь…

Двері відчинив Ц. Я одразу зрозумів, що щось не так. Що щось сталося. Ц. був сам не свій. Очі рухливі, червоні, волосся немите, сторчма. Босий, ходить навшпиньках.

- Тс. Тс, - сказав він.

- Що сталося? Де А.?

Ц. захитав руками, немов відмахуючись від мене.

- Спить, - пошепки сказав він. - Спить, - повторив він повільно, роздумуючи. - Ти приніс?

Я дав йому бальзам - 4 маленькі упаковки.

- Навіщо це? Хтось хворий?

- Так мало?

- Його вже ніде нема.

- Добре. Добре.

- То я зайду?

- Шо? А, як хочеш.

Ц. поводився дуже дивно. Не звертаючи на мене уваги, він навшпиньки рушив у бік балкону. Я зайшов усередину і зачинив за собою масивні залізні двері. Їхнє рипіння прозвучало моторошно. Щось було не так у цій ранковій тиші. У велетенському просторі мансарди попри відчинені вікна і балкон зберігався якийсь протиприродний запах. Я не міг його розпізнати і часто втягував повітря носом. Тут був і запах ліків, і квітів, і сірки, і диму, і ще чогось, незрозумілого.

Речі стояли на своїх місцях, але якось неживо. Так ніби вони завмерли, ніби час зупинився.

Стіл біля виходу на балкон був закиданий недопалками, під ним лежали порожні пляшки з-під горілки і пакети з-під соку.

Ц. стояв на балконі, дивився вниз і швидко курив, майже не витягаючи сигарету з рота.

Я так само навшпиньках вийшов до нього.

- Дивись, - сказав Ц.

- На що? - не зрозумів я.

- Життя продовжується. Життя продовжується, курва!

І справді. Сміттєвоз перекидав у свої нутрощі черговий контейнер. Двоє асенізаторів стали ззаду на приступки - і карета зі швейцарами рушила далі. Двірники ліниво шморгали своїми віниками по асфальту. В когось дзвонив телефон.

- У вас є кава? - запитав я.

- Ну от. От! - підняв угору палець Ц. - Знову. Знову. Ці дрібниці. Ці звичайні дрібниці, так ніби нічого не сталося, так ніби життя триває.

- Що сталося?

Ц. мовчав.

- Ходім. Ходім, я зроблю тобі кави, так ніби нічого. Коли я таке роблю, мені здається, що все нормально, що це просто сон.

- Господи! Що сталося?! Де А.?!

Ц. не відповів, тільки приклав палець до губ.

- Тс.

Він пішов до апарату і почав готувати каву. Я рушив услід за ним, дивився, як тремтять його руки і губи і холов від якогось страшного передчуття. У мене не вистачало сміливості повторити своє запитання, щоб не почути відповіді, я боявся поворухнутися, щоб не побачити чогось страшного.