Олег Криштопа - Усі жінки курви

Але не буде ніякого ножа.

Лише через кілька місяців я дізнаюся про завершення цієї історії. Радше про її не завершення. Ц. показують по телевізору. Він дає революційний коментар стосовно політичної ситуації в країні. Він на свободі. Він говорить про свободу. Його ніхто не засудив за вбивство.

У Ц. легка неголеність у стилі Че, потертий шкіряний піджак і сивина на скронях. Він злегка затинається і виглядає дуже озлобленим.

Можливо, за вбивство А. покарали когось іншого, якогось бомжа, чи іншого вбивцю. Але яке це має значення. Ц. просив мене написати про нього книжку, от я і виконую його замовлення. Хай тішиться.

Віра Надія Любов поступила до медакадемії. Я знімаю документальні фільми про любов. Ми досі такі щасливі, що інколи аж нудно.

Вона була однією із трьох. Можливо, Вірою, може, Надією, але швидше таки Любов’ю. Їх було троє у череві матері-кита, яку, як ви здогадалися, звали Софією.

Вижила тільки вона. Найкраща. Найсильніша. Вона була переобтяжена увагою і любов’ю батьків. Віра! Надю! Любочка! - кричали вони у вікно, коли вона гойдалася на качелях з іншими дітьми. Ходи додому, злізь, злізь звідти негайно. Це небезпечно. Ти впадеш. Поламаєш собі ніжку. Іноді вона злізала, і йшла додому. Але іноді з впертості продовжувала гойдатися ще дужче, ще вище, аж так, що маму Софію з товстими мудрими окулярами хапало серце. І вона таки падала. І ламала собі ніжку. Якби кицька не скакала, то би й ніжку не зламала, казала Софія, несучи доньку на руках додому.

- Чому мене не було там, Любко? Я би хапав тебе на руки ще до того, як ти падала.

- Падіння теж потрібні. Особливо МЕНІ були потрібні. Все, що не вбиває, робить мене сильнішою. Мене і так надто берегли від ударів. Може, саме тому я пішла в травматологію. Якщо не падати самій, то хоча б спостерігати за падіннями чужими. І витримувати їх. Переживати їх разом із тими, що впали. Як свої.

Я боюся висоти. Боюся впасти. Або полетіти. А вона ні. Літом ми відпочиваємо на морі. Їдемо оглядати околиці. В скелях над водою знаходимо руїни старої фортеці. Мури і башти ще досить непогано збереглися.

- Я хочу вгору, - каже Люба.

- Може не треба? - благаю я.

- Ти як хочеш, а я полізла. І вона дряпається високо, майже до неба, вузькою камінною драбинкою над урвищем.

- Злізь. Злізь негайно! - кричу я.

- Ти впадеш. Розіб’єшся! - прошу я.

Але вона мене вже не чує. Вона уже майже на небі. І я, долаючи страх, поволі, крок за кроком, тримаючись і руками і ногами, як мавпа, лізу вслід.

Я відстав, я безнадійно відстав. Я майже не бачу її на фоні сонця.

Нарешті вона дістається до краю муру.

- Ходи сюди! - кричить вона мені згори вниз. - Ходи! Тут дуже гарно. Тут все видно!

Я раптом бачу, як її фігура хилиться і втрачає рівновагу. Я заплющую очі, кричу:

- Обережно! Обережно! Відійди від краю.

Розплющую очі, а її вже нема.

- Люба, Люба, Люба, - мало не плачу я.

Тиша. Я забуваю про страх і майже біжу вгору.

- Я тут! - раптом кричить вона з іншого боку. - Тут краще. Я бачу Туреччину! Я бачу екватор! Я бачу весь світ. Земля кругла. Я бачу навіть її протилежний бік.

- Я боюся. Боюся за тебе! - кричу я їй. - Будь обережна.

Коли я таки підіймаюся, то виявляю, що земля справді кругла.

Я так і не зумів врятувати її від падіння. Вона впала з драбини. Зі своєї драбини на небо. Не втримала рівновагу. Я був зовсім поруч і нічого не зміг зробити. Не встиг добігти туди, поки вона летіла. Не встиг підставити свої руки.

Вона лежала на землі горілиць і кричала, і матюкалася.

- Ти ж обіцяв! - сказала вона.

Я взяв її на руки і поніс додому. Вона забила собі куприк. Нічого страшного, сказали лікарі в травматології. До весілля заживе.

- Я зламала собі хвіст, - потім казала вона мені і всім знайомим.

Я люблю дивитися на її голе тіло. При денному світлі, при світлі лампи, а надто вночі - коли тільки місяць через вікно.

Тоді я тягну до неї руки, але не торкаюся - боюся. Лише воджу вздовж пальцями вигинів, ледь-ледь гладячи пушок на шкірі. Щось стається зі мною. Весь я збираюся десь у грудях, між серцем і легенями, видовжуюся у таку тонку-тонку струну, яка напинається, напинається, напинається, аж от-от урветься…

Я люблю дивитися на неї, коли вона спить. На її трохи густі брови, на те, як здригаються м’язи лиця, як бігають під повіками очні яблука…

Іноді я забуваюся у щасті, як у морфії, і воно все тече, тече, тече. Ранок, день, вечір, ніч, знову ранок, весна, літо, осінь, зима, і знову весна.