Олег Криштопа - Усі жінки курви

Я був їй вдячний навіть за це «помре». Помре, а не здохне. Той, кого люблять, не може здохнути.

- Нічого-нічого? - запитав я.

- Нічого-нічого. Єдине. Він дуже мучиться, йому страшно болить. Це агонія, і вона може тривати ще довго.

- Як задовго?

- Кілька годин, кілька днів, я не знаю. У них інакший організм, ніж у нас. Він сильний, він бореться за життя, бо не розуміє, що це марно.

- І…

- Можна його усипити.

- Ти можеш це зробити? Можеш? Ти коли-небудь когось присипляла?

- Ні, нікого. Цього не можна робити. З людьми. Це ж лікарня для людей.

- Але ж він - Кіт, він не був би проти. Він навіть за, йому ж так хочеться, щоб це припинилось. Щоб не боліло…

- Ми не можемо цього знати. Чого він хоче. Що гуманно, а що ні.

- Але ти ж це зробиш…

- Я не маю права. Такі ліки під замком. Це кримінал.

Я беру Кота на руки.

- Вибач, - кажу. - Вибач. Ти дуже добра.

- Чекай. Я це зроблю. Я це зроблю. Ти його любиш. І ти маєш право вбити його.

Вона на хвилину зникає, а потім повертається з шприцом, наповненим смертю.

- Прощайся, - каже вона. - Зараз йому стане добре, і вже ніколи не буде зле.

Я притискаю Кота до щоки. Він ще теплий. Я чую його дихання. Мені хочеться плакати.

Він розтуляє одне око і з нього витікає гній.

- Йоб твою… - каже він і навіть косо усміхається.

Віра робить проштрик.

- А тепер бери його. Ще кілька хвилин. Може, навіть менше.

Я ховаю Кота за пазуху і йду. На прощання раптом цілую її в щоку. Від неї пахне ліками замість парфумів.

Ще в ліфті я відчуваю, як він відходить. Тихо і лагідно.

Увечері я зичу в двірників лопату, знаходжу безлюдне місце у парку і закопую Кота. Роблю невеликий надгробок з каміння і замість хреста встромляю у землю свій перший і останній раніше не використаний для зміни світу транспарант.

ПОМЕР ВІД ЛЮБОВІ, - пишу я.

Когось втрачаєш, когось знаходиш. Завжди так. Наступного дня після смерті Кота я купив квітів і шампанського і пішов в лікарню.

Проте Віри Надії Любові там не було.

- Вона у нас уже не працює, - сказала якась товста неприємна бабеґа.

- Але тільки вчора, вчора, вона була тут…

- Молодий чоловік. Від учора у нас уже троє пацієнтів померло. А ви кажете «вчора». Вчора може й працювала, а сьогодні нема. Нема. Її звільнено. І правильно. Надто молода і надто гарна для такого місця. Пацієнтів на всякі похабні думки провокувала. До побачення.

У відділі кадрів я позбувся шампанського, але здобув її адресу. Щось втрачаєш, щось знаходиш. Завжди так.

Вона зовсім не здивувалася, побачивши мене.

Здивувався швидше я. Без халатика і чепчика, вона виглядала зовсім іншою. Вільнішою, але водночас меншою, беззахиснішою.

- Заходь, - сказала вона, взявши квіти. - Я знала, що ти прийдеш. Не знала лише, що сьогодні.

- Тебе звільнили? Через мене?

- Можна й так сказати. Вчора було жахливе ДТП, троє людей загинуло. Потрібен був фенілефрин, а його не виявилось. Я зізналася, що це я… позичила. І мене звільнили.

- Вибач.

- Фенілефрин не тільки я брала, там серйозна недостача. Але то пусте. Я рада, що так вийшло. Не могла більше там працювати. Там так… брудно. І важко. Ці люди, цей біль, скрізь лише біль. Я, напевно, вдавала з себе таку добру, що мені це приємно, я з останніх сил вдавала. Але нічим не могла їм допомогти насправді. Не могла нічого змінити. Якось відмити цей бруд, цю суцільну байдужість і ворожість.

Без уніформи вона подобається мені навіть більше. Голі плечі з родимими плямками на спині, руде волосся, ластовиння на носі. Каламутні зелено-карі очі.

- Ти мені подобаєшся, - кажу я.

- Ти мені теж, - каже вона.

- Мені здається, я тебе люблю, - кажу я.

- Не зарано? - питає вона.

- Не знаю, може й зарано.

Уже в ліжку, напівроздягнений, я раптом відступаю.

- Що сталося? - питає вона. - Ти мене розлюбив?

- Ні. Не те. Це дурне. Але я думаю про твого хлопця. Про те, що ти його зраджуєш.

- Не думай. Вже нема ніякого хлопця.

Кілька днів я дуже щасливий. У мене є все - і Віра, і Надія, і Любов. В одній особі. Я кохаюся з одною жінкою, наче з трьома.

Я остаточно відмовився від роботи над серіалом і повернув усі гроші. Ми кохаємося кілька разів на день. Ми переговорюємо кілька вічностей на ніч.

Поміж нами нема нікого і нічого. Вона ходить спиною вперед, а я слідом за нею, крок у крок, синхронно. Я готую їй їсти і несу в ліжко ранкову каву. Вона пере мої шкарпетки і труси.