Олег Криштопа - Усі жінки курви

- Не твій.

- Нєа. А жаль. Я її дуже любив. Ще й досі так хріново, що так склалося, могло ж бути інакше.

- Я оце зараз думаю, народ, шо ми отак от сидим тут, прикуті до ліжка, пиздимо про секс, пиздимо, такі мачо, круті, а ні фіга нездатні зробити як чоловіки. А наші жінки в цей час, шо вони роблять? Чи всі нас вірно чекають у ліжку? Пенелопи фригідні вони чи що? Бля, я навіть онанувати не можу, в мене вже яйця як у динозавра. А жінки шо - не люди? Їм шо, не хочеться? Я тут вже півтора місяці. За півтора місяці вже такого могло статися, що ого-го!

- Заткнись, Коля. Заткнись! - обриває його Мітя.

Звідкись з кутка лунає стогін. Це ожив Вітя, переможений переможець.

Я мовчу і думаю про Віру Надію Любов. Де вона зараз? З тим своїм жевжиком у ліжку. Його потворні волохаті руки зараз якраз торкаються її білих грудей, і їй добре, їй добре, бо вона цього хоче, і їй не гидко від того, що це він, а не я, і зі мною вона теж би могла це робити, і їй теж було би приємно. І з багатьма іншими їй було би приємно. І з таким станом речей треба змиритися.

Уже перед самою випискою до мене навідується Ц. Чомусь приносить квіти, гриби і апельсини.

Квіти я одразу віддаю Любі, яка якраз проходить повз нас.

- Дякую, - червоніє вона, - не треба.

- Треба, - усміхається до неї Ц.

Я штуркаю його в бік і веду на сходову клітку перекурити.

Ц. витягує з-під поли свого плаща флягу з коньяком.

- Будеш?

За три тижні тут я настільки зголоднів за такими дрібними радостями життя, як алкоголь, що одразу ж хапаю флягу і починаю жадібно ковтати.

Коньяк ллється мені по щоках, по щетині, неприємно зволожує шию. Одразу стає запаморочливо тепло.

- Ого, - дивується Ц. - бачу, тебе пора випускати на волю. Озвірів ти у цій клітці.

- Як А.? - запитую я.

Ц. смурніє.

- Чого ти питаєш?

- Та просто.

- А до тебе вона не заходила?

- Один раз, три тижні тому. То що там у вас таке?

Ц. на очах чорніє. Він підносить флягу і п’є звідти ще жадібніше, ніж я.

- Я цього не хотів, - каже він. - Я знав, що цього не можна допускати. Такого. Тісного. Такого. У нас був такий собі секс, ми мало один одного знаємо. Ми навіть швидше зовсім різні люди.

- Хтозна.

- Але це все не має значення. Ніякого. Розумієш? Це просто з’являється. Це якась хвороба. Залежність. Ти мусиш її бачити. Ти мусиш з нею проводити час, навіть коли тобі нудно. Навіть коли нема що сказати. Ти придумуєш щось, хоч щось, щоб бути з нею. Якийсь привід. Хвилюєшся, чи вона теж хоче тебе бачити. Чи не змінилося щось. Чи вона не охолола до тебе. Ти боїшся. Боїшся всього на світі. Господи, це так примітивно. Це теж якась хімія, якісь реакції в голові, я про це читав у книгах вумних.

- Але чого ти цього так боїшся. Це не найстрашніше.

- Для мене найстрашніше. Боюся. Я не можу собою керувати. Я думаю про те, що не знаю її. Зовсім. Коли ми лежимо і мовчимо, я починаю допитувати її, про що вона думає. Чи не думає вона про когось іншого. Але навіть ні, взагалі про що вона думає. Я мушу це знати. Мушу бути певним. Я нервуюся, я перестаю бути собою. Розумієш мене?

Ми п’ємо, і фляга швидко порожніє. Ц. дістає ще одну.

- Це буде твоя. Подарунок.

- Ти часом не маєш російського коріння?

- Нє, а в чому справа?

- Ну, ці широкі жести. Ці барські подарунки, які ти робиш так легко.

- Господи! Мені ніколи нічого не бракувало. І я палець об палець для цього не вдарив. Як я можу щось шкодувати? Я би міг все віддати задля того, що не можу отримати. Задля спокою. Я хочу спокою. Хочу такого тихого-тихого спокою. Як у раю. В мене вже нерви на межі. От-от і я щось зроблю. Дурне.

- Та в чому справа?

- Я її ревную. Мене не було кілька тижнів. Я повертаюся раптово, зарано, а її нема. І телефон не відповідає. І її ніде нема. Де вона?

- Я не знаю. Але це нічого не означає.

- Означає. Я вже встиг вивчити її голос. Інтонації. Коли їй добре, це одне, а коли ні, вона інакше говорить. І коли щось приховує, то голос звучить, так ніби хвора.

І ці постійні докори в телефонних розмовах, чого я її мучу, що вона вільна людина, що це терор.

- Я вже не спав кілька тижнів нормально. Як Штірліц, кілька хвилин подрімаю і знову на ногах. І дзвоню. І боюся, що вона вимкнула телефон. Вона почала вимикати телефон, а потім каже, що він розрядився.

- Тобі треба заспокоїтися. Ви зустрінетесь, і все буде добре.

- Треба. Треба заспокоїтись. Треба зустрітися. Але я знаю, що не буде добре. Розумієш, я фізично почав усе це відчувати. Що щось не так. Що в неї хтось є.

- Ти придумуєш. У тебе паранойя, старий.