Олег Криштопа - Усі жінки курви

- Ау-ау-ау, - просила вона.

- ААААААААУУУУУУУУУУУУУ! - кричав Кіт

- Йобтвоюнахуйблядьмать!!!!!!!!! - кричав я.

Він рвонув до неї. Вона далі нерухомо сиділа, проводжаючи його лінивим поглядом, мовляв, ну ось я, ось, твоя принцеса, сиджу тут, у вежі зі слонової кістки і чекаю на такого обідраного принца, як ти, спробуй, візьми мене, якщо тобі вже так не йметься, я віддамся, я теж цього хочу, давай, давай.

І він полетів. Він біг, як біжить хижак на здобич. Я й досі це бачу - ніби в кіно, в уповільнених кадрах, ці його велетенські жадібні стрибки. Ось він вискакує на дорогу, ось ще один стрибок, ще, він бачить тільки її, цю Лорелею з хвостом на балконі, цю руду вичесану курву, цю суку, і він не бачить того, що вже встиг побачити я - авто, велике чорне авто.

- Кіт, Кіт! - кричу я, але він мене не чує, він чує тільки її «ау-ау-ау».

Він бачить лише її хвіст, її руду гриву, її зелені очі; він - чергова жертва Лорелеї.

Водій, напевно, думав про щось своє, він зовсім не чекав цього малого чорного чортика на дорозі під своїми колесами. Він спробував вивернути кермо, але марно - надто велика швидкість. Вони ніколи не думають про те, що хтось може перебігати дорогу швидше, ніж діти.

Я чую цей жахливий скрегіт гальм, чую звук удару, глухий, майже людський зойк Кота, лайку водія. Той лише на хвилину зупиняється, закриваючи своїм автом від мене мого Кота. Потім він рушає, а я вже біжу, біжу вслід, і лише чую, як Лорелея з балкону навпроти продовжує заклично аукати. Курва…

Я біг тією вулицею такий спокійний і такий жалюгідний. Так почуваєшся завжди, коли щось сталося, чому можна було зарадити, щось таке дурне і невиправне. Я вже знав, що втратив його. Втратив цю мордочку, від якої постійно смерділо здохлою рибою. Я так звик до цієї мордочки, що перестав її помічати. Перестав цінувати.

Кіт був живий. В це було важко повірити, однак він вижив і далі дивився на свою Лорелею. Вже не гукав її, а лише жалібно скавулів. Вона ж продовжувала свою закличну пісню для інших котів.

Кіт звивався на краю дороги, як вуж. Йому напевно зовсім передавило задні лапи, пошкодило хребет. Він був жалюгідний. Краще би він помер, думав я, краще би ти помер.

Я схилився над ним, не знаючи, що робити.

- Йоб твою на хуй, блядь, мать! - сказав Кіт.

- Я ж тебе попереджав, старий, я ж тебе просив. Я тобі казав, що каструю!

Тепер це не мало жодного значення. Йому було дуже боляче.

Я взяв його на руки, хоч не знав, чи можна, я тулив його до себе, цілував цю дурну смердючу мордочку, а він лише жалібно дивився на мене і повторював своє:

- Йоб твою на хуй, блядь, мать.

Я загорнув його у плащ і чув, як кіт холоне просто у мене в руках. Я чув, як б’ється його серце, як здригається в конвульсіях його тіло.

Не знав, що робити і куди йти. Не мав найменшого уявлення про місцезнаходження жодного ветеринара у цій країні. Одного я знав за кордоном, але йому би я не довірив навіть блоху.

І тоді я згадав про Віру Надію Любов. Вона повинна допомогти. Вона всім допомагає, то невже не зможе допомогти Коту. Чим Кіт гірший за людей? Я вхопив якесь авто і помчав. Я сидів поруч із водієм і від нетерплячки втискав до упору уявну педаль газу.

- Швидше, швидше, швидше, - просив я, - від цього залежить життя…

Я відчував як він згасає на моїх руках. Як йому боляче, нестерпно боляче.

А та руда кицька на балконі, та Лорелея в цей час продовжувала зваблювати на погибель все нові і нові жертви.

- Привіт, - майже не здивувалася вона, побачивши мене. - Ти до мене?

- До тебе. Мені більше нема до кого в цьому світі, тільки ти…

- Господи, що з тобою, ти весь у крові…

Я заводжу її у сестринську, зачиняю зсередини двері і розгортаю плаща.

- О Боже, - виривається у неї. - Бідний Кіт.

Бідний, бідний Кіт.

- Що робити? - питаю я. - Ти можеш щось зробити? Чи взагалі можна щось зробити? Треба щось зробити.

Вона обережно бере його за лапки.

- Я ж не лікар… - невпевнено каже вона. - Я не лікар. І тим більше не ветеринар. Чому ти привіз його сюди?

- Бо це травматологія. Бо у нього травма. Бо я знаю тебе. Бо ти йому допоможеш…

Кіт розплющує одне око, благально дивиться на нас, уже хрипить:

- йоб твою…

І замовкає, здригаючись усім тілом.

- Як це сталося? О Боже. Бідний Кіт.

- ДТП, - пояснюю я.

- Я вчусь, я хочу поступити в академію. Я зараз…

Вона щось гарячково пояснює. Торкається кота за спину, того аж підкидає від болю.

Вона повертається до мене.

- Вибач, - каже. - Вибач. Я відчуваю, що ти на мене сподіваєшся, але мені здається. Ні, я впевнена, що йому нічим не зарадиш. У нього зламаний хребет, у нього розтрощені задні лапки. Йому перебито всі тельбухи. Він помре.