Олег Криштопа - Усі жінки курви

Нарешті приїхала швидка. Тьоща вже й сама бачить, що дитинка синіє. Що щось не те. І ми поїхали. Ти собі не уявляєш, що було далі. Коли нас не хотіли в жодну лікарню приймати, бо дитина не в роддомі рождєна. Як я плакав, просив, молив.

А потім. Потім його від мене забрали. З рук. Вирвали. Тьоща лишилася з ним, а ми полягали з малою спати. Бо вже сил не було. І раптом дзвінок. Стара. І каже, він помер. Він помер. Як помер, я ж його тримав на руках, я ж відчував, як б’ється його серце?! Це ж моя кров. Він уже жив і раптом помер… Бо запізно. Бо якби не ці дві дури, його можна було б врятувати!… Така крихітна труна була. Так холодно, сніг, дощ, і ця маленька труна, я її сам міг нести.

Він випиває свою чергову буфетну дозу мартіні-водка і знову схлипує. Я пробачаю йому його мешти і костюм.

- Я не міг після цього бути з нею. Зараз у неї має народитися ще одна дитина. Вона каже, що це моя. Але я не вірю. Я знаю, що дитина від когось іншого. Я не відчуватиму цю дитину своєю. Це не та дитина. Це не моя дитина.

І він знову плаче. Як дитина.

- Всі жінки курви, - каже він крізь сльози.

Випиває ще, змахує вологу зі щік і знову починає говорити про свою фірму і про політичний консалтинг. Він знову крутий, господар життя у костюмі за 500 доларів, мештах за 600 і трусах за 15 гривень.

А. дуже швидко знайшла спільну мову з Ангеліною. А Ц., виявилося, добре ставиться до тварин. Вони з Котом - ідеальна пара. Дітей залишили на мене.

У свої вихідні Ангеліна позує для А. Ми ж перші глядачі її картини. На передньому плані - спини чоловіків. Довга черга, яка перспективно губиться аж десь біля горизонту. У всіх спущені до литок штани. Штани різні - і молодіжні джинси, і брюки бізнесменів, і дрантя бомжів. Так само різні задниці. На горизонті - велетенська пизда. Наче тунель у горі. Черга чоловіків тоне десь на підступах до неї. Перші, стаючи один одному на плечі, намагаються туди залізти. З-над пизди визирає здивована голова Ангеліни. Ніби сонце, яке заходить. Навколо голови світло, яке губиться у волоссі, немов німб.

А. задоволена. Ангеліна не дуже.

- Ти не образилася? - питає А.

- Ні, - буркає Ангеліна. - Але я би не хотіла, щоб мої діти бачили цю картину.

- Як це називається? - питаю я.

- Паломництво, - неохоче відказує А., миючи руки.

Я так боюся нічних дзвінків. Нічні дзвінки - синонім поганих новин. Нічні дзвінки - уже самі по собі погані новини. Це означає, що щось сталося, бо чого інакше телефонувати вночі?

Ти спиш, тебе взагалі нема, і тут раптом цей гучний чужий звук, який повертає до життя. Ти ще не готовий, ти навіть не пам’ятаєш себе, не знаєш, що було вчора, не знаєш взагалі, що таке вчора, але вже здогадуєшся, що щось трапилося.

Всі схоплюються. Розгублені діти, Кіт, який не розуміє куди поділася миша, я шукаю у кишенях цей нестерпний деренчливий звук.

Цього разу В… Я не відразу впізнаю, бо він мовчить.

- Вибач, пізно, ти, напевно, спав…

- Ти, В.?

- Я.

- Що сталося?

- Я би не дзвонив, але більше ніхто не бере трубки.

- Що трапилося?!

- Всі вимикають телефон на ніч. Всі бояться нічних дзвінків. Я теж вимикаю.

Я чую як він курить. Я його ненавиджу, цього завжди тихого і небезпечного чоловіка, який, виявляється, на таке от здатний - подзвонити тобі під ранок, коли сон найсолодший.

Я закурюю теж і ми обоє мовчимо.

- Добре, що ти не вимикаєш телефон.

- Кажи.

Дим його сигарети ріже мені вухо.

- Її нема.

- Кого?

- О. Її ніде нема. Вона зникла.

- Куди зникла. 5 година ранку.

- Отож. Я прокинувся від якоїсь тиші. Від того, що сам. Малий спить. А її нема. Ніде нема.

- О Боже! Може, вона кудись вийшла. Подзвони їй.

- Я дзвонив. Телефон тут, вдома. Всі речі на місці, майже всі. А її нема.

- Почекай, повернеться. У мене таке буває, що я не можу спати, і щоб не заважати іншим, виходжу надвір покурити, або в коридор.

- Її ніде нема. Ніде. Вона не повернеться. Я чув цю тишу без її дихання, цей вітер через шпарки у вікні, це сопіння малого. Я виходив надвір, її там нема. Я шукав її у шафах, у шухлядах, я все перепорпав. Вона зникла.

Я чую цей дим зі сльозами. Я не знаю, що йому сказати. Я не можу його заспокоїти, бо знаю, що марно, бо знаю, що він знає, що вона таки пішла - і цього разу назовсім, що її ніде нема. Що вона завжди хотіла це зробити.

- Лягай спати. Почекай. Вранці я прийду. Десь за годину, за дві. Відведи малого в школу. Тоді щось придумаємо. Знайдемо.

- Ти думаєш?

- Впевнений. Все буде добре. Люди не зникають.