Олег Криштопа - Усі жінки курви

Кіт за моїм сигналом дістає з сумки пляшку горілки і пляшку валеріани. Я розливаю, ми цокаємося і розпиваємо кожен своє. Пасажири плескають в долоні.

У Л. власна юридична компанія. Він займається авторськими правами.

- Хочеш, я можу зробити тебе мільйонером, - пропонує він, випивши своє перше мартіні з водкою.

Вагоном-рестораном хитає, і пити незручно - алкоголь може не туди потрапити. Наприклад, на комір його блискучого чорного піджака в білу смужку.

- Я ще недавно був ніщім. Нічого не мав. А тепер - знаєш, скільки коштує цей костюм? 500 баксів. Я не сноб, ти не думай. Просто є реальні правила, яких треба дотримуватись.

Мене нервують його мешти з гострими носаками, які напевно коштують на сто доларів більше, ніж костюм, мене нервує його гольф невідомої мені вартості, мене нервує те, що він уже напевно оцінив вартість моїх джинсів і мого светра, і можливо тому так скривився, але він визнає за мною право на демократичний дешевий одяг, бо я належу до іншого, ніж він, соціального кадастру. Наші шляхи не перетинаються, і йому однаково до ціни мого одягу.

Він упевнений в собі. Він усе знає. Знає, де і як заробити гроші. Він молодий, але в нього вже все позаду.

- За авторськими правами майбутнє. Ще не всі це розуміють. Я вже давно на цьому ринку. Зараз клієнтів мало. В основному, західні компанії. Вони знають. Реєструють бренди. Бояться. І правильно роблять. Я вже зареєстрував з півтора десятка брендів. І торгових марок стільки ж. Скоро ті, що працюють під моїми марками, будуть платити мені великі гроші. Я вже почав кілька судових процесів.

Йому дзвінок.

- Моя. Половинка. Четвертинка. - усміхається він.

- Да, кицюню. Їду. Завтра. Занятий. Приїду-позвоню. Па. Я ж сказав. Всьо. Па.

- Усі жінки курви, - каже він зі знанням справи, але навіть це мене в ньому нервує.

І тут раптом, коли я вже зібрався йти, він хапає мене за комір моєї джинсової куртки за 40 доларів і каже:

- Чекай. Чекай, я маю тобі щось розказати.

І я чекаю. Він бере мені пиво, а собі мартіні.

- Усі жінки курви, - повторює він.

- Це не новина для мене. Я вже знаю, - кажу я.

- Так, але ти не знаєш чому.

Я чекаю.

- За що ти так ненавидиш жінок? - нарешті вирішую йому допомогти.

І тут цей смугастий папуга починає рюмсати. Випиває ще одне мартіні з водкою і витирає очі.

Кілька років тому він одружився. Вдало як для провінціала, який тільки-но переїхав до столиці. Квартири у нього не було, а молода мешкала у трикімнатці в самому центрі Києва. Правда з мамою. Тещі тільки-но перевалило за 40. Молода вродлива і прогресивна.

- Тепер я знаю, що це була помилка, - каже Л. - Треба було одразу переїжджати. Але я думав зекономити, почекати, купити квартиру. Три кімнати - це ж багато, там може значно більше людей поміститися. Стара мені спочатку взагалі подобалася. Я навіть уявляв собі секс утрьох, і впевнений, що мамаша була б не проти. Вона любила мене вхопити попід руку, погладити. Мамою я її ніколи не називав. Іронічно тьощею зрідка, а так на ім’я. Рая. Словом, все було ідеально. Якби вони не були хворі на голову. Обидві. Мамаша ходила в якусь секту. Ну це півбіди. Секта не агресивна. Якась буддистська. Я навіть не був дуже проти, коли вона почала тягати туди малу. Але сам не ходив. А далі. Все пішло наперекосяк. Стара щось нав’язувала. Мала її у всьому слухала. Починалось з дрібниць, де я не міг наполягти, бо це виглядало би смішно, і тупо через таке ставати на роги і сваритися. Ну, наприклад з їжею. Стара взагалі вегетаріанкою зробилася. Мала хавала сардельки ничком, я сам бачив. Мені можна було м’ясо двічі на тиждень. Ну, в макдональдсі я звичайно відривався по повній. Але ж так можна собі й виразку заробити.

А потім мала завагітніла. Я був дуже щасливий. Стара зразу ж закомандувала, що ніяких лікарів. І мала їй підтакувала - ніяких лікарів. Ну, думаю, поки все добре, то й добре, може й не треба. Так і легше, і дешевше. Коли підійшов час, вони придумали нову ідейку - рожати вдома у ванній. І теж без лікарів. Я впирався, кричав. А вони - а кому рожати - тобі чи нам? Я зціпив зуби і думаю - ну, шо може статися? Скільки людей так народжували, і нічого. А з лікарями справді самі проблеми. Господи. Ну чого я тоді не вперся, чого не наполіг?!

Я кілька днів останніх не міг спати. А мала спала. Ще й як. І от нарешті. Я весь аж вмирав, коли це відбувалося. Перерізали пуповину зі старою. Я вхопив його на руки. Хлопчик. Вхопив, притис. І зразу чую, щось не те. Він заплакав, але якось тихо. Я кричу їм - щось не так. А стара - ти звідки знаєш? Ти шо, дітей родив, знаєш, як це має бути? Все нормально! Так і має бути, дитина здорова! А я тулю його до серця, грію. Холодно було. Зима. Ти собі не уявляєш, яке це відчуття. Чути як у нього серце б’ється. Він так і приростає до тебе. Дитина, твоя дитина. Мала зразу відрубалася, їй важко було, намучилася. А я сиджу з синочком, притулив його і грію. Але чую - погано він дихає. Буджу малу, а та - відчепись. Іду до тьоті, а та в крик, все нормально, це мала дитина, ще дня немає, що він тобі уже хропіти має?! А я ж чую, щось не так, так не має бути, важко він дихає, задихається. І тоді я не витримав і подзвонив у швидку. Ті ще довго допитувались, що, і чого, і як, а чому не в роддомі рожалі? Тьоща почала сичати, нашо, тільки через мій труп, вони всі уроди, від них нічого доброго.