Олег Криштопа - Усі жінки курви

Все, що сталося, вже сталося. Так тому й бути. Нічого не зміниш, як би не хотів, час лінійний, хто би що не казав. І все ж. Завжди хочеться уявити можливість «якби».

Цей клятий умовний спосіб, цей психоз уявності. Якби, якби, якби. Якби можна було все повернути і спробувати ще раз, інакше. Чи змінив би ти щось? Покажіть мені людину, яка скаже, що нічого би не змінила, і я перший кину у неї каменем.

Мені не дає спокою моя перша зрада. Така насправді невинна, природна, неминуча, легка, тимчасова. Світ від неї не перевернувся, ніхто нічого не дізнався, життя тривало. Їх ще було багато потому, але ця перша, попри свою незначущість, залишається найважливішою.

Якби я тоді втримався від спокуси, може, все було би інакше, може, світ змінився би якраз тоді. Але я нічого не можу змінити зараз, я не можу змінити світ і людську природу, я навіть шкодувати не можу.

Все було так мило і прекрасно. Вона мала великі чуттєві губи. Такі губи - це як симптом хвороби, як діагноз, написаний на обличчі. Чоловіки липнули до неї, вона усміхаючись приймала це і лише вибирала, кому відчинити свої уста, а кого делікатно відштовхнути. Мене вона прийняла. Навіть більше. Бачачи мою нерішучість, сама перебрала ініціативу. У неї було повно історій про інших чоловіків. Думаю, вона й сама заплуталась, кого із них любила, а кого ні. Можливо, вона любила всіх, а надто тих, кого відштовхнула.

Крім великих губ, у неї були ще великі груди, а у великих грудях мусило битися велике серце. Втім, я точно її не любив. Це було щось інше - таке остаточно чуттєве - відповідь на виклик її губ і грудей. До неї мені було байдуже, до її уподобань і закоханостей, мене вабило її тіло - і все.

Ми зустрілися у Львові на якійсь корпоративній вечірці, де до неї чіплялося одночасно троє моїх друзів. Вечірка з морем бухла, грубо врізаних канапок і єдиною жінкою - що може бути жахливіше? Вона разом із ватагою п’яних провела мене на поїзд і вже перед самим вагоном продиктувала свій номер телефону. А потім ще й поцілувала своїми пухкими губами. Навіщо все це було? Навіщо вона мене звабила і чому я піддався? Набагато приємніше було б просто разово відчути цей миттєвий напад збудження і сексуальності. Щоб він не відбувся, не матеріалізувався, а залишився просто спогадом.

А номер телефону і поцілунок відкривали якесь майбутнє. Перспективу, про яку я не міг не думати, впевнений у її реалізації.

Це мусило статися. Рано чи пізно. З нею чи з іншою. Таких жінок тисячі, я бачу їх у метро, поруч, на вулиці. Це самиці, на свою біду, наділені свідомістю, а часто ще й розумом. Якби не вона, була би інша. Хоча… Якби я втримався і склав іспит, мені би його не повторювали? Але я не міг повестися інакше, це було би… як би правильно сказати, неправильно. Я мусив би пересилювати себе, і потім, ймовірно, шкодував би.

Мені тоді часто доводилось їздити до Львова у справах. Раз на кілька тижнів. Якихось дві сотні кілометрів. Дві з половиною години швидким потягом.

Наступної подорожі ці дві з половиною години я тремтів від збудження. Не від сексуального збудження - це було щось інше. Така страшна і водночас приємна нервова напруга. Таке солодке і непевне очікування чогось. Передчуття зміни в житті. Мені не сиділося на місці, я раз по раз виходив у тамбур, якби міг, я би підганяв поїзд, штовхаючи його ззаду, бо здавалося, що на своїх двох я дістався би швидше. Руки тремтіли, голос не слухався, як не слухалася і решта тіла - я міг наказувати своїм ногам іти, а вони просто підгиналися. Це було страх як приємно. І страх як страшно. Я боявся, що це станеться і водночас боявся, що нічого не буде. Я просто летів на поклик тих губ. Кажуть, що коли з пари, особливо люблячої, де стосунки на межі рідності, хтось зраджує, інший обов’язково це відчуває. Можливо. У багатьох випадках так буває, я і сам таке мав. Але тодішня моя дружина нічого не підозрювала. Вона жодного разу мені не зателефонувала.

Я досить швидко залагодив усі справи у Львові, навіть швидше, ніж планував.

Ми зустрілися в центрі. Було весняно і тепло. Погода наче штовхала нас в обійми один одного. Чуже місто - причому для обидвох, так ніби це і не ми, з усіма своїми життями та обов’язками, а просто двоє людей, без минулого і майбутнього, пан ніхто і пані ніхто, чоловік і жінка. У мене не було дружини, у неї не було нікого з її чоловіків, тільки вона і я. Про що ми говорили? Це не має значення. Просто щось. Говорилося дуже легко і приємно. У якомусь парку нас зненацька застала гроза. Сильна злива, холодні струмені води, наче з брандспойта. Вона була у тонкому платтячку і дрижала від холоду. Тікати не мало сенсу, дощ був скрізь. Я притис її до себе і поцілував. Стало тепліше, майже гаряче. Це було наче кіно, я ніби грав якусь роль, мені було приємно, я знав, що є тільки зараз і тепер, і що не треба думати про завтра, про завтра можна подумати завтра. Потім ми, тремтячи, дісталися до якогось гуртожитку, де вона мешкала. Роздягнулися, розклали сушитися одяг і залізли під ковдру. Любилося дуже млосно і солодко. З кимсь чужим і невідомим так завжди.