Олег Криштопа - Усі жінки курви

- Куда. Назад.

Ми приречено всі втрьох заходимо до її кімнати. Ліжко скуйовджене. Янек щось говорить. Щось їдке і дошкульне. Про чоловічу дружбу. Що він такого від мене не сподівався. При чому тут дружба, виправдовуюсь я, я тільки хотів, я вже не пам’ятаю що я хотів. Гроші! Гаманець! А вона сказала… - я показую пальцем в бік Мирослави, як дитина, яка хоче перекинути свою провину на когось іншого.

Мені хочеться провалитися крізь землю. Ми на 18 поверсі, а я би волів зараз просвердлити підлогу, як супермен, щоб опинитися на 17, а потім ще нижче і ще, щоб ці двоє отетеріло стали над діркою і злякано дивилися вниз. І щоб переживали, чи я живий. Щоб дивувалися з мого раптового перевтілення. Щоб вони хоча б перестали мене зневажати і ненавидіти, бо в цьому страшному світі крім них у мене нікого нема… Але виходу з ситуації я не бачу.

Мовчанка.

І так мовчки ми всі троє розходимося.

Наступного дня Янек зникає. Мирослава, наче нічого не сталося, пояснює, що до нього зателефонувала дружина, там вдома якесь ЧП, хтось захворів.

Нас залишилось лише двоє.

Ми не згадуємо тої страшної ночі, так наче її й не було. Ми не згадуємо про Янека, так наче його взагалі нема. Ми двоє, і вже не просто двоє друзів. Вона тримає мене за руку на вулиці. Ми часто обіймаємося.

Згадуючи ті дні, я раптом з подивом усвідомлюю, що ми жодного разу не цілувалися. Один раз я спробував, але вона відхилилася.

Це було нестерпно. Це тривало тижнями. Ці наші дотики, нічні розмови про стосунки чоловіків і жінок, про зради, про перші поцілунки і перші закоханості. Вона зазвичай лежала у ліжку в пеньюарі, а я сидів поруч на підлозі. Ми говорили, а вона розщіпала мені на грудях сорочку і гладила. Я гладив їй лише руки і плечі - далі соромився. У нас було так багато спільного, майже все у нас було однаковим, всі переживання дитинства і юності, у нас обох був невдалий шлюб, вона нарозповідала про них з Мирославом такого, що я собі й уявити не міг.

Але ми далі не згадуємо про Янека, про ту ніч, про її слова. І кожної ночі, після довгих годин нестерпності, я ні з чим йду у свій номер пити пиво, бо інакше не зможу заснути. Інколи я йду сам, інколи вона мене проганяє, розлючено, ніби я зробив щось страшне. Столиця зникає, семінар зникає, залишаємось лише ми і ця тягуча невпевненість, ця неминучість, до якої ми чомусь дуже поволі йдемо.

Ніхто з нас не наважується зробити перший крок. Вона звинувачує мене у ненаполегливості. Я сміюся. Мені подобається, що вона вважає, що це через те, що я не хочу зробити останній крок. Насправді я не можу. Мене щось стримує. Якась невидима сила. Якийсь дрож, можливо, від цього суцільного холоду.

Ми і далі багато п’ємо. Ми ходимо в кіно і театр, обіймаємося, нарешті вже спимо разом, але жодного сексу. Вона говорить, що ми як брат і сестра, інакше вона би цього не дозволила, але я напевно знаю, що ні, що все інакше, що ще день-два - і це вибухне.

І нарешті воно вибухає.

В останній день, чи радше, в останню ніч. За кілька годин до повернення. Вже майже не залишилося часу. Вже от-от світатиме. Я не сплю і вона не спить. Ми лежимо під різними ковдрами.

- Ти спиш? - питає вона.

- Ні. А ти?

Вона сміється.

- Мудре питання. Спи. Вже зовсім мало часу. Поїзд зранку.

- Ти теж спи.

Ми вивільняємо з-під ковдр наші руки і одночасно сунемо їх один назустріч одному. Далі все відбувається ніби в тумані. З освітлення - лише місяць за вікном. Її тіло тому видається мені якимось восковим, майже синім. Я припадаю до її великих, уже трохи зморщених грудей, як дитина, яка хоче молока. Я смокчу їх, намагаючись щось звідти видобути. Вона голосно стогне. Я смокчу її всю. Я надто втомився чекати, я просто не витримав цього очікування, цих кількох годин не дочекався до свого звільнення і програв. Ми обоє віддаємося пестощам з вагою всього втраченого часу. Це звичайний курортний роман. Завтра, вже сьогодні, вже от-от, вона повернеться до свого чоловіка і свого сина. Я повернуся в своє нікуди, ми будемо окремо, але цих кілька годин хай уже все буде, як є, хай це нарешті станеться, хай ми краще шкодуватимемо про втрачений час, ніж про можливість невідбутого. Я беру її. Мені її мало. Я хочу обхопити це тіло руками, хочу зробити з ним щось неможливе, що не піддається законам цього всесвіту, переліпити його, як пластилін. Але тілесне ніколи не дає остаточного задоволення. Коли ми вибухаємо обопільним криком, мені стає соромно і гидко. Вона йде у ванну, а я швидко хапаю свої речі і тремтячи від безперервного холоду, голий біжу у свій номер. Щоб хоча б кілька хвилин поспати самому…