Олег Криштопа - Усі жінки курви

Потім я став жертвою Мирослави. Інакше не можна сказати.

Мирославі було 30. Вона була заміжньою. Зразкова дружина зразкового провінційного подружжя. На пиятики вони приходили, тримаючись попід руку. Вона носила вузькі інтелектуальні окуляри. Пила вино, але в міру. Їхньому синові було 10 років. Зразковий син зразкового провінційного подружжя. Він знав напам’ять більше віршів, ніж я прочитав. Він міг сперечатися зі мною про будову космосу і природу речей, він думав про смерть і Бога. Цього вундеркінда чекало велике майбуття. Чоловік Мирослави завдяки її батькові став директором місцевого медіа холдингу. Він був непоганим хлопцем, Мирослав, ми його любили. Навіть Ц., брат Мирослави, мав до нього певні сентименти. Часто ми збиралися вдома у Ц., або в якомусь арт-кафе разом із ще кількома знайомими, пили і говорили. Про що ми тоді говорили? Та про все, що завгодно. Це було в основному чоловіче товариство, і лише Мирослав зазвичай брав із собою дружину. Тому ми його і не кликали на наші посиденьки. Жінку залишай вдома, - повторював Янек, - і повертайся до неї з батогом. У Янека дружина була баптистка, тиха, але ядуча. Говорила вона рідко, але кожне її слово примушувало цього великого стокілограмового веселуна бліднути і меншати. Коли він розмовляв з нею по телефону, то до кінця розмови зникав під столом.

Хто бував у нашому товаристві? Поети, музиканти, художники, А., журналісти, політики. У невеликих містах так звана еліта тримається купи. Ніхто не був переобтяжений роботою, всі мали багато вільного часу і мало способів його знищення. Це було щось на зразок клубу. Ми відчували себе господарями життя.

У медіа холдинг, який належав батькові Ц. і Мирослави, входила газета, накладом півтори тисячі примірників, де редактором був я, єдина місцева Ефемстанція, яку курувала Мирослава і телестудія, що вклинювалася у ефіри центральних телеканалів, де заправляв Янек. Цього цілком вистачало, щоб тримати під контролем місто і навіть область, чого добивався власник… Ми легко знищували його ворогів, якщо такі зрідка з’являлися. Команда «фас» - і всі будуть знати, хто справжній негідник, як він виглядає, чим загрожує і що потрібно з ним робити у разі зустрічі. Ату, анафема! Як побачиш наркомана, бий його як таргана… Ці люди мусили зникати з Франека. Тому бунтів майже не бувало. Спокійне і тихе болітце, де працює один великий хімічний завод на околиці, що належить Папі, кілька крамничок, барів і кафе, які також належать Папі. Так ми його називали. Влада, зрозуміло, також належала Папі. Ми всі йому належали, але цього не усвідомлювали. Нам подобалася ця гра, в якій ми почувалися сильними. Лише Ц. не брав участі у грі, він був Папіним синочком, пестунчиком, який може нічого не робити, зваблюючи першокурсниць філфаку Папіного університету. Усі ці заїжджі дівчатка з приміських сіл, такі наївні, дурні і нечистоплотні. Ц. любив справляти на них враження своїм будинком, дорогим одягом і велетенською ванною з біде. Його тішила їхня реакція на біде, коли він мусив вчити їх ним користуватися…

Так ми і жили у своєму Франківському королівстві, задоволені з себе, наче данці. Щодня ходили на роботу, щодня зустрічалися і пили пиво, щодня проходили повз пам’ятник Міцкевичу і ратушу, щодня бачили сумного мера, усе наше життя встигало відбуватися щодня.

Мирослава мала густе чорне волосся. Вона часто дивилася на себе в дзеркало.

- Тобі не здається, що я постаріла? - питала вона у мене.

- Та ні, мені завжди здається, що ти за мене молодша, - відповідав я.

- Ти не розумієш, - зітхала Мирослава, - це таке жіноче, жінки швидше відчувають час, швидше втрачають шанс на щось таке… - вона любила зводити очі вгору, ніби те, що вона втрачає, було там, - і ще багато чого, я заздрю цим дівчаткам, яких дурить Ц. Заздрю їхній наївності, їхній молодості, що вони можуть не думати про обвисання грудей, про своє тіло, про складки на животі, про розтяжки після пологів, про зайві кілограми, щоб не з’їсти тортика, коли хочеться, про перші зморшки біля кутиків очей. Ти бачиш їх?

- Нє.

- А ти придивись.

І вона наближалася до мене впритул. Я чув запах її парфумів, чув її дихання. Так легко вплинути на когось протилежної статі. Особливо жінці. Варто наблизитися впритул, війнути парфумами - і ти вже переможниця.

Ця спровокована секундна близькість постійно зринає у пам’яті і вже думаєш про неї постійно. Думаєш і думаєш, і думаєш. Що її чоловік - твій друг і що так не можна, але чекаєш наступної зустрічі, все твоє порожнє життя стає чеканням, а коли дочекався, то вона уже холодна і жорстока, і через це ти знову думаєш, думаєш. Що може щось зробив не так, бо чому, чому спочатку така надія, це прискорене дихання, це почервоніння, а тепер ця злість, теж якась раптова і безпричинна, а потім знову зустріч, коли вона ніби мимоволі торкається твоєї руки, гладить тебе по плечу, схиляється над тобою, під приводом зазирнути у документи, які в твоїх руках, і, обернувшись, ти бачиш у вирізі блузи її груди. І все. Це вже незворотній процес, в якому твоя роль визначена кількома її словами, навіть ні - рухами, доторками. Вона як режисер, як невропатолог з молоточком - удар по коліну, і нога рефлекторно здригається. Вона знає всі можливі реакції. Це просто. Єдине, чого вона не знає, - як далеко заведе її саму ця гра, чи вона не втратить контролю і не піддасться.