Олег Криштопа - Усі жінки курви

Думаю, вона піддалася.

Все визначив Папік, сам про це не здогадуючись. Він уже вирішив покинути Франек, йому було тут нудно і нецікаво. Він готувався до столичних боїв. Йому потрібно було швидко і дорого спродати місто і нас. Але ми не мали про це знати, навіть Мирослава, навіть Ц.

Він викликав нас - мене, Мирославу і Янека - до себе в кабінет. У нього був єдиний скляний офіс на все місто. Доньку і сина він також приймав лише там. Кабінет був глибокий, з довгим столом для відвідувачів. Папік сидів далеко, недосяжний навіть для плювання. Худий насуплений чоловік із глибоко запалими очима.

- Значить так. Шоб ми один одного не затримували, бо час - це гроші. Я відправляю вас у століцу на перекваліфікацію, ми зливаємося з київським холдингом. Мирослав залишається на господарстві за трьох. Питання є? Питань нема. Ми порадились, і я рішив. Миросю, лишись, а ви, хлопці, можете йти готувати теплі речі.

Була зима, якась така нестерпна зима, майже без снігу і з холодним вогким вітром. Мене лякало низьке столичне небо, хмари, які проходили через верхні поверхи хмародряпів. Мокрий сніг сік просто у лице, і доводилося ходити спиною вперед. Натовпи закутаних людей, які грілися у метро. Ці дивні назви станцій і районів - Бабин яр, Кучмин яр, Протасів яр, Клов, Звіринець, Дорогожичі, Куренівка, Сирець, Шулявка. Більшу частину часу ми проводили на семінарах. Потім утрьох відділялися від натовпу семінаристів з інших провінцій, йшли кудись їсти і пити, бо, як казав Янек, у таку погоду тільки пити - щоб зігрітися. Ми пили багато, всі троє. Спочатку я навіть забув про всі ці наші з Мирославою франеківські загравання. Ми були наче троє чоловіків, троє друзів, у чужому великому місті. Ми гуртувалися за географічною ознакою, щоб вижити. Ми пили сухе вино літрами, або горілку, теж літрами. Алкоголь майже не діяв на нас, лише зігрівав, і тоді вже можна було сміливо виходити на двір і йти, розщепнутим, лицем вперед проти вітру, і навіть видряпуватись на Замкову гору, по крутих ламаних сходах з Узвозу, і дивитися на вогні велетенського нічного міста, і знову пити, і говорити про все на світі.

Нам платили незлі добові, то здається була Британська Рада, чи Бі-Бі-Сі, чи Радіо Свобода/Вільна Європа. Я почував себе саме так, по-європейському - вільною людиною у вільній країні. Мене зворушувало приєднуватися до стотисячних мітингів протесту проти тодішнього президента, і навіть ризик бути впійманим та побитим міліцією нічого не важив. Я відірвався від себе, від свого оточення, від родини, від минулого. Я починав нове життя з нуля, з чистого аркуша.

Інколи мене лякала власна нікчемність. Щойно я залишався сам, окремо від Янека і Мирослави, як вся ейфорія кудись зникала. Я ставав просто крихітним, нікому не потрібним. Я взагалі переставав існувати. І тоді це велетенське місто здавалося мені чужим і страшним.

Все почалось десь на четвертий день. Я помітив, навіть швидше відчув, що між ними - між Янеком і Миросею щось є. Вони часто відокремлювалися від мене, вона застосовувала щодо нього ту ж тактику, що раніше щодо мене. І він легко та невимушено на це вівся. Він, на відміну від мене, підтримував цю гру, але лише як гру. Вони двозначно жартували, шепотілися. Я почувався зайвим і покинутим. Зрадженим обома. Я був молодший, і тепер ця різниця у віці, раніше непомітна, раптом дуже кинулася у вічі.

Ніби от приїхали на курорт двоє дорослих з чужою дитиною, і ця дитина їм заважає почуватися вільно, вони змушені з обов’язку її терпіти.

Я змалів у власних очах, хмародряпи вже не захоплювали, а лякали мене. Раніше я тягнувся до них, як до друзів, а тепер сам почав уникати їх і ненавидіти. Ми стали ворогами.

Так тривало кілька днів. Потім Янек зник.

Цьому передувала ще одна історія.

Того вечора все раптом стало як на початку. Ніби між ними нічого такого не було. Ніби ми і далі просто друзі. Троє друзів, об’єднаних спільним географічним походженням і яким-не-яким, а минулим. Ми пили вино у якомусь підвалі, їздили на фунікулері, потім поперлися на ВВВ. Танки і гармати, які виринали з темряви, чомусь нас смішили, ніби ми та сама західна армія, яка примудрилася перемогти весь Радянський Союз через 50 років, зайшовши з тилу, просто вночі… І от. Танки і гармати стоять без бійців, єдиний охоронець цієї армії, п’яний, спить змерзлий у вахтерці, розпаливши буржуйку. А ми, переможці, партизани із західних лісів, прийшли і зайняли їхній форпост. Ще два кроки - і ми на вершині, просто в ногах у «баби» - пам’ятнику Родіні-Матері. Але і ця баба зараз нам не страшна, бо вона мертва, бетонна, все мертве і бетонне, вижили лише ми, тому і перемогли минуле, ми помстилися за своїх дідів і прадідів, ми зайняли цю висоту, захопили всю їхню зброю, переписали на кілька хвилин історію. Два чоловіки і жінка. Ми підходимо до парапету і знову, вже з іншої точки бачимо вогні міста. Це тепло і цей затишок, це життя під ногами, мільйони життів, чорний Дніпро, хмародряпи Харківського масиву…