Юрій Андрухович - Таємниця. Замість роману

Це означає, що коли ти повернувся з війська, в тебе вийшла перша книжка?

Ні, де там! Відтоді минуло ще з десять місяців, я за той час укотре щось переписував і навіть дописував, а головним чином ховав ангелів.

????????

Вони вимагали, щоб я заховав подалі релігійну лексику. Передусім ангелів, які надто дразливо шурхотіли пір’ям ледь не в кожному з тих віршів. Я погрожував, що заберу назад рукопис і нічого змінювати не буду. Вони переконували не робити цього. Як завжди, найпереконливіші слова знайшлися у Рябчука. Він сказав, що присутність Бога у поезії тільки посилюється, якщо її замовчати. Бог — це таємниця, що блякне від називання і вимовляння. Він казав дивися на суфіїв або на Вітмена, вчися замовчувати, слово «птах» напиши в такому поєднанні, щоб усі побачили в ньому вже не просто птаха. Він мав рацію, коли говорив про поєднання. Поезія — це не слова, а те, як вони поєднуються. Не так давно в Лісабоні я почув від когось дуже схожу дефініцію: поезія — це коли два слова зустрічаються одне з одним уперше. Так от, я став ховати ангелів і мене це, щиро кажучи, захопило. Я взяв добре вигострений на домашню птицю тесак і розпочав чистку. На мій погляд, усі ті вірші від цього сильно змінилися на краще. Тобто всю зиму і весну 85-го наді мною без упину кружляло звіяне безпритульне пір’я. Перед тим у грудні я вперше по багатьох роках вирушив до Києва, і Рябчук повів мене у всі можливі редакції. Моє волосся ще не встигло відрости після війська, і загалом я нагадував не так менестреля з власних строф, як товариша молодшого сержанта. Довге романтичне волосся тоді — та, зрештою, й завжди — носив Римарук, воно в нього й зараз довге, але вже не романтичне. Того грудня я з ним також познайомився, не тільки з Герою. Довге волосся, товсті окуляри і містичний профіль — було від чого кип’ятком сцяти. Одна з дівчаток, якась російськомовна приблуда в дуже класних джинсах, навіть так йому і сказала: А ви пахожи на Ґоґоля. З ким вона тоді прийшла, чи не з Атилкою? У будь-якому разі то був уже січень, семінар молодих поетів у містечку Ірпінь, Кость Москалець мав за спиною карабін гітари, ми вчились йому підспівувати, а тоді вся шобла, що допіру пиячила, масово повалила до харчоблоку на вечерю, і в кімнаті лишилися тільки ми утрьох — Римарук, та дівчина і я. І ніхто з нас не хотів залишити її з іншим. Так ми сиділи й сиділи, курили й курили, свердлилися поглядами, електризувалися, іскрили і тоді пролунало згадане а ви пахожи на Ґоґоля. Але то вже у січні, а в грудні ми знайомились у лазні на Малій Житомирській. Чи як вона тоді називалася? Тільки не подумай, що ми терли один одному спини — зовсім ні. Насправді творча молодь любила заходити до тамтешнього кафе. Тоді в Києві майже ніде не вміли готувати доброї кави, а в лазні начебто вміли. Коньяк замовлявся там-таки, хоч можна було прийти і з власною пляшкою, але це вимагало додаткових навиків — непомітно для не цілком привітного персоналу розпити її під столом. Я хочу сказати, що андеґраунд нас не відпускав ні на крок. Навіть коньяк пилося підпільними методами. За дві-три години відходив мій зворотний потяг до Франика, і ми взяли дещо зависокий темп — Рябчук, Гера, Римарук, ще хтось і я. Рябчук на той час уже помірно вживав алкоголь, через що, мабуть, і зголив даоську борідку. Зробилося тепло і дружньо, ми обмінювалися дедалі голоснішими компліментами, цитували всі один одного напам’ять, а потім звідкись виринув леґендарний Кордун, київська школа поетів, і наче тост проголосив давайте візьмемо і зробимо прекрасну поезію. Скінчилося тим, що ми ледве добігли до потяга. У вагон я застрибував ніби у фільмі — потяг рушив, провідник щиро полив мене з ніг до голови матом і замалим не виштовхав назад. А вони — Рябчук, Гера, Римарук і ще хтось — бігли пероном і схвильовано розмахували руками. Такими я їх тоді й запам’ятав — перонними вітряками на бігу. Відтоді це стає ще однією моєю кармою — добігання до потяга в останню хвилину, застрибування на підніжку, яка втікає. Особливо коли йдеться про від’їзди з вокзалу Київ Пасажирський. У вагоні я — замість того, щоб знайти своє місце і всістися каменем — відразу ж рушив до тамбура. Нестерпно хотілося курити від щастя. У тамбурі я напоровся на двох дембелів, вони саме поверталися на гражданку з усіма своїми аксельбантами й еполетами. Я не міг цього так лишити, два тижні тому я сам був такий і досі лишався дембелем по жизні. У ті часи я просто не міг не говорити про армію, не згадувати про неї, не відригувати нею, це була інерція пережитого, щось на кшталт психозу. Ми купували пиво за пивом, кричали, курили й обіймалися до пізньої ночі. Коли я повернувся на своє місце, там уже спали. Я пішов до провідника, але той усе ще ображався на мене і навіть слухати нічого не хотів. Звісно, він мав рацію — на час перевірки квитків мене на місці не знайшлося, він заявив полицю вільною, і на першій-ліпшій станції поклав на неї нового пасажира. Я був нестерпно п’яний, падав з ніг від перебору емоцій, у моїй голові шумів прапервісний океан і перед нами ще лишалося більш як десять годин подорожі. Тобто до Франика я міг просто здохнути. Я натиснув на загальнолюдські цінності і сказав провідникові братішка, пойми, я в тамбурі стояв з пацанами свого призову, ми всі дємбєля, братішка. Це справді змінило ситуацію, провідник явно полагіднішав і вказав мені на якесь усе ще вільне місце під стелею. Там я провалився у колихливі води перших сновидінь. Десь уже перед Львовом, у непролазній пітьмі грудневого ранку, я прокинувся від сильного нерозуміння, чого цим гелікоптером так запаморочливо вихитує. Мені вистачило часу, щоб зістрибнути й добігти до на щастя незайнятого туалету і там я врешті фонтанно виблював усі вчорашні кави, коньяки, розмови, тости, знайомства, обійми, компліменти і чотири пляшки пива з братами-дембелями. Уявляєш собі, яких кольорів була вся та суміш? У ті роки я часто й багато блював, надто ж після коньяку. Це було наслідком армійського гепатиту, моя печінка чинила спротив усіма доступними їй засобами. Щось ти давно ні про що не запитуєш.