Юрій Андрухович - Таємниця. Замість роману

Будемо вважати, що так.

Здається, у 84-му році він виміняв ці дві кімнати на щось інше — перед тим, як узагалі перебратися до Києва. Не сумніваюся, що ту фреску відразу ж і замазали. І взагалі — все звідти повивітрювали, увесь дух. А який міг би вийти музей, га? Музей львівського андеґраунду 70-х. Я певен, що тій фресці, наприклад, просто ціни не було б. Чи тому холодильникові.

Ти згадував про книги і рукописи. Які саме?

Ще того ж першого вечора я відкрив для себе одну з незмінних Рябчукових рис — він увесь час дає тобі щось читати. Такої стовідсоткової прив’язаності до текстів, такої наркозалежності від них я не зустрічав більше ніде й ніколи. Ти заходив до нього додому і він тут-таки засипав тебе всього чимось друкованим. Найчастіше все-таки машинописами. Це було як осіннє листя, що саме в ті дні посипалося з дерев. Мені здається, він зберігав усе. Усе, що писалося в Україні українською мовою і не мало шансів нормально вийти у світ. Калинець? Прошу дуже! Воробйов? Нате! Стус? От і він. Голобородько. Саченко. Кордун. І так далі — десятками, самопальні книжечки або просто цілі стоси текстів, друкованих переважно на цигарковому папері. Якщо тобі траплявся десятий у закладці примірник, то його вже неможливо було відчитати. Але можливо було дотикати його пальцями і втягувати ніздрями всі його заборонені запахи. Того вечора я разів з десять почув слово «Чубай». Я ніколи раніше не чув про такого поета, а вони всі увесь час про нього згадували — Чубай те, Чубай се, його тінь, вочевидь, ще кружляла навколо Рябчукової вілли на Кавалерійській.

Тінь?

Поет Григорій Чубай — усі вони казали на нього Грицько — помер у травні 82-го року. Я тоді ще жив у Львові. А мій перший візит до Рябчука, як уже сказано, стався у вересні, від Чубаєвої смерті не минуло й чотирьох місяців. Ясно, що вони ніяк не могли про нього назгадуватися. Вони сиділи й повторювали: Уявляєш, Грицько помер у 33 роки! Для мене тодішнього це означало, що він великий поет автоматично. Я тут-таки отримав на прочитання течку з його віршами і поемами, одним з перших його текстів, який мені трапився у цьому житті, був «Наша осінь з маленькими деревами». Ми притарабанили туди кілька пляшок білого сухого, до нього було, звичайно, подано м’ятний чай, і поки ми все це розсьорбували, Рябчук читав нам уголос якесь найновіше власне оповідання. Було реалістично, але не соціалістично. Я не пригадую, щоб він його потім опублікував — можливо, сам забракував через деякий час. Там ішлося про якогось типа, що влаштувався заробітчанином на колію. Якось так. Рябчук усі ці штуки знав, бо сам устиг попрацювати на всіляких таких роботах — укладачем рейок на залізниці, освітлювачем сцени в театрі. Проте на той час він уже добрався до музею атеїзму. Ага, от він, виявляється, звідки — той ЕКСПОНАТ НА РЕСТАВРАЦІЇ! Він мав там якусь посаду. Буддист у музеї атеїзму.

Буддизм і є найрафінованішою формою атеїзму.

Тоді все в порядку. Хоч на це існують різні погляди. Того вечора я змушений був також читати вголос — ясна справа, зі своєї КНИГИ ДЛЯ ЗАПИСЕЙ. Звісно, що читав я вкрай погано — від хвилювання мій голос робився тріснутим і гугнявим водночас, і все кодло слухало мене швидше з чемною уважністю. Хоч ніхто з них так і не засвистав мене. Рябчук попросив залишити КНИГУ ДЛЯ ЗАПИСЕЙ у нього і подзвонити через тиждень-другий. До Франика я повернувся наступного дня цілком приголомшеним. Так ніби мені добряче надавали по голові. Виявляється, література не лише могла бути іншою — вона була іншою. Це була справжня лавина нелеґального, всі ці машинописи, а також усіляким дивом свого часу видані, випхані, продавлені і вихитрувані томи й томики, журнальні зошити. Видані — і переважно невдовзі поліційно вилучені. Такого добра назбиралось, як виявилося, страшенно багато, і я відчув себе геть змалілим у порівнянні з усім цим масивом слів і метафор. Це був шок, якого я вельми потребував об’єктивно — відкриття для себе іншого контексту, щось типу цього.

У тебе вже була одна публікація на той час.

Так, але я не мав сумніву в тому, що вона випадкова, перша й остання. Її фактично мало хто й помітив. Крім Едґара Аллана По, звичайно. Так от — я не дзвонив. Я не дзвонив до Рябчука цілих два місяці. Десь аж у листопаді, після народження Софійки, я зважився, бо я після її народження міг ще й не на таке зважитися. Тоді все й почалося. Але в житті завжди щось із чогось одного разу починається, правильно?

Абсолютно. І що цього разу?