З чого це все почалося?
Нас познайомив Турок — той самий приятель дитинства. Усе заповідалось як постскриптум, а виявилося прологом. Щойно я назавжди поїхав зі Львова, як він сам до мене прийшов. Турок належав до цілком особливого товариства, що складалося передусім з художників. Жоден з них не був і не хотів бути офіційним. Жодному з них не було більше тридцяти. Ні, яке там тридцяти — значно молодші, багатьом і двадцяти п’яти ще не було, феномени, вундеркінди, діти-квіти і всяке таке. У мене все знову закрутилося через художників, по другому колу. Котроїсь вересневої неділі я вирвався до Львова зі своїм обписаним віршами грубим блокнотом. Та навіть не блокнотом, а такою рукописною книжкою у твердій палітурці, що називалася КНИГА ДЛЯ ЗАПИСЕЙ. Колись я тобі її подарую. Наприкінці дня ми мали потрапити до Рябчука, я наважився показати все, що маю. Отже, Турок водив мене по своїх друзяках, і нас робилося дедалі більше: Кох, Шимін, здається, Крицький. Чи Юзефів? Так, швидше Юзефів. Кауфмана десь не було — його я вперше побачив аж на святкуванні нового 85-го року і подумав: о. ще один звір, і який! Справжній тобі рибоящур. Але того дня я мусив увесь час реаґувати на Коха. Він поводився на 120 відсотків артистично і ще на 120 богемно, щоразу застаючи мене зненацька. За увесь день він не вимовив жодної звичайної фрази і при цьому тільки й робив, що не вмовкав. Пам’ятаю, як ми зайшли до помешкання його батьків у старому будинку з усякими купідонами на Франка і він без попередження щез у лабіринтах того помешкання. Ми розбрелися покоями, щосили гукаючи його, це тривало до холери довго. Він підстерігав мене у найдальшому з них — тому, де на дверях висіла табличка LABORATORIUM, там він зазвичай працював, слухав музику і пив сухе вино, на очах у батьків пронісши його через решту кімнат у чайнику. Він учергове вискочив на мене із засідки — цього разу він залягав у найтемнішому куті кімнати і раптово виринув мені назустріч, зірвавшись на ноги з криком де мої нігті, мамо?!! Я вдав, що нічого не трапилося. За годину-другу, тільки-но стемніло, ми рушили до Рябчука на Кавалерійську. Щойно там Кох уперше за час нашого знайомства став поводитись — як би це назвати? — адекватно. Але я й без цього знав, що Рябчук є абсолютним ґуру для них усіх — тому мене до нього й привели.
Звідки це бралося? Маю на увазі — чому він став ґуру?
По-перше, він у всьому був жахливо переконливий, у всьому — як у своїх статтях, так і в розмовах. З ним було безнадійно полемізувати, його слід було тільки слухати. Йому було на той час 29 років, тобто він був ще й фізично старший від решти товариства, а це в тому віці суттєво, ця різниця між 29 і, скажімо, 22. Це не те що 45 і 38 — там уже фактично жодної різниці немає. А між 90 і 83 — й поготів. Так от, він був старший і досвідченіший, з ним можна було про все на світі радитися, бо він на той час уже змінив з десяток різних занять, був тричі одружений і розлучений, жив самотнім даосом у запущеній старій віллі на Майорівці, з таким же запущеним старим садом і не менш запущеними старими сусідами. Він був цілком прозорий від аскетизму (інший тут сказав би, що він аж світився), щодня стояв на голові і правильно, згідно з Ученням, дихав, а харчувався виключно пісним рисом без солі. На той час його статті про літературу вже почали публікувати і він потроху ставав авторитетом не тільки в андеґраунді. Ага, м’ятний чай — він пив багато м’ятного чаю. Його двокімнатне помешкання у тій віллі являло собою досить інтенсивну суміш з усяких речей-уламків, але передусім воно було захаращене книгами, газетами і рукописами. Книги починалися від порогу і ніде не закінчувалися. Він тримав їх навіть у холодильнику. Якби не книги, то він і не знав би, на біса йому той холодильник здався. Кажуть, наче там-таки, у холодильнику, він тримав пришпиленим до задньої стінки вирізаний з газети портрет Брежнєва. Це називалося малим Сибіром. Ще пару років тому його помешкання стало такою собі міні-комуною, притулком для тодішніх нефорів: Морозов, Лишега, Чемодан, Кактус. Останнього я ніколи в житті не бачив, досьогодні. Але знаю, що такий був, уявляєш? Здається, саме він намалював на стіні того сквоту нев’їбенно притягальну фреску з усіма згаданими особами — вони сидять, розпатлані й неголені, як апостоли, а на столі в них червоне вино і рибина. Не пам’ятаю, чи мали німби, але припускаю, що цілком могли мати. Це житло стало такою собі рукавичкою. Кожен із них зносив до Рябчукової хати всякий непотріб — в залежності від того, чим на ту хвилину перебивався і що звідки вдавалося потягти. Пам’ятаю табличку ЕКСПОНАТ НА РЕСТАВРАЦІЇ. Ще пам’ятаю ПАЛАТА ДЛЯ НЕДОНОШЕНИХ — з усього випливало, що свого часу котрийсь із гостей цього притулку підзаробляв на життя пологами. Тепер тобі зрозуміло, чому Микола Рябчук був абсолютним ґуру?
Читать дальше