Юрій Андрухович - Таємниця. Замість роману

А як було з похороном попереднього генсека?

Андропова?

Здається. Я лише пам’ятаю, що вони якось так швидко помирали, один за другим.

Ні, Андропова я не ховав — я тоді саме служив у війську. Пам’ятаю, як ми стояли на морозі під час розводу варти і Полкач вирішив нас попередити, що цієї ночі ми повинні бути особливо пильними, бо у зв’язку зі смертю товариша Андропова можливі всякі провокації. Уявляєш? Провокації в лісі під Гайсином! Ми всі аж пирхнули, як це від нього почули, а він лише знавісніло блимав своїм штучним оком і гарчав сміррррна, прєступнікі. Я не ховав Андропова, зате у 82-му я ховав Брежнєва. І це було чудо.

Чудо?

Чудо полягало в тому, що він помер. Уяви собі, все моє свідоме життя до того моменту минуло за його правління. 18 років! 6570 днів і ночей! І жоден з цих 6570 днів не міг обійтися без його присутності. Про ночі я взагалі мовчу. Він уже не міг не уявлятися чимось вічним, такою собі константою буття. Можна сказати, що ми з ним зжилися. Про нього було складено мільйони анекдотів, про його склероз і маразм. Усі знали, який він старий і які в нього шкідливі звички. Як смердить у нього з пащі і з ширіньки. З нього було модно стібатися. Тисячі людей уміли копіювати його голос і пародіювати його промови. Це стало частиною фольклору. Він був нашим карнавальним Королем. Тобто Блазнем. Його називали Льонею і, щиро кажучи, не любили. Але якось так зжилися, як зживаються з неминучим і не найгіршим злом. Він цмулив найдорожчі коньяки й аж трусився від новеньких мерседесів. Тому есдеківський уряд тодішнього Бундесу так успішно проводив свою леґендарну Ostpolitik — вони просто заливали його коньяками і щосезону дарували йому найновішу модель мерса. Таким чином вони стримували радянську військову загрозу. Льоня полюбляв сам сідати за кермо, переважно вночі, і розганятися на московській Окружній до верхньої швидкісної межі. Уявляєш — вражений склерозом і внутрішнім загниванням напівтруп жене серединою зустрічної смуги 180 кеме на годину? У кожного з тих стариґанів була своя фішка. У Льоні це були коньяки і мерси, у Косигіна — джаз. Косигін мав найбагатшу в есесері колекцію джазової музики. Суслов натомість був фанатом італійського кіно, передусім Фелліні. Звісно, він першим переглядав усі його найновіші фільми і тут-таки вирішував, які сцени з них слід повирізати. Але для себе — і тут заволаймо про помсту до неба — зберігав повні, непорізані версії.

Звідки ти про це знаєш?

Добре запитання. Як зараз у нас кажуть, з різних добре перевірених джерел, кожне з яких побажало залишитися невідомим. Так от — якщо не помиляюся, 10 листопада я відвів Ніну до пологового — народжувати Софійку, а коли повернувся, застав удома батька, який стояв перед радіоприймачем і слухав симфонічну музику. Щось не так, подумалося мені. Чого це він раптом слухає стоячи симфонічну музику, коли він її взагалі ніколи навіть сидячи не слухає. І виявилося, що він її таки не слухає, а просто чекає якогось урешті повідомлення, бо йому саме подзвонив його старий друзяка Кубик і сказав, що начебто помер Брежнєв. Отож я став поруч із батьком і відтак ми вже слухали, а радше не слухали ту симфонічну музику удвох. І час до часу хтось із нас казав уголос неможливо. Або ні хуя собі. І врешті все підтвердилося. Музика вмовкла, і радіобрехунець непідробно тремтячим від скорботи голосом диктора Левітана повідомив, що батьків друзяка Кубик мав рацію. О другій дня я прийшов як завжди до друкарні на випуск, але виявилося, що газету робити поки що ні з чого — паралізована горем Москва на разі не передала жодної сторінки телетайпом, вочевидь, старичня в Політбюро ніяк не могла дійти згоди, в якій формі тепер усе це оприлюднити, а може до них просто туго доходило, що їхній дружбак Льоня раптово переставився, не знаю. Я трохи покрутився в цеху, смальнув по сто п’ятдесят у роздягальні з Павлом Антоновичем і Ферлеєм, а тоді прийняв дзвінок із редакції. Нас розпускали до пізнього вечора, коневі ясно, що сидітимемо тут цілу ніч до ранку. І не одну ніч, а як мінімум три-чотири, поки всі не відскорблять. Я побрів назад додому і всю дорогу думав про те, як охуєнно все з усім збігається: Ніна має народжувати нашу дитину, і тиран помер, і западає глуха листопадова темрява, і це подих Історії.

Аж так?

Не менше. У цих смертях генсеків, а перш усього Брежнєва, була якась непередавана поезія. Знаєш, його похорон, усю церемонію, теве надавало у прямій трансляції. І коли труну з центнером його тіла вже покладали в землю, вона якось так зісковзнула і зірвалася зі шлей чи що, словом, усією своєю вагою гупнула об могильне дно, аж мерзле повітря ухнуло й загуділо, а відтак ухнуло й загуділо в мільйонах телевізорів по всьому простору всієї країни — аж навіть переконані атеїсти тричі плюнули і перехрестились. Але навряд чи хтось із них у той момент зрозумів, що це падіння труни є насправді початком падіння імперії.