Юрій Андрухович - Таємниця. Замість роману

Як наприклад?

Наприклад, назви деяких заводів. Попрацювавши з тиждень у друкарні, я вже знав, що коли в газеті пишеться «одне з підприємств нашого міста», то мається на увазі або радіозавод, або «Позитрон». На обидвох випускали якусь оборонну херню, якісь гвинтики для ракет чи тому подібні прокладки. І їх не вільно було згадувати в газеті під власними назвами. Це був цирк, абсолютний цирк — навіть не театр, а цирк абсурду! П’ять тисяч людей їбошить на «Позитроні», всі знають, що вони там їбошать і що він саме так називається і що вони там випускають прокладки для оборонки, сто тисяч інших людей щоденно мільйон разів вимовляє це слово — «Позитрон», над його головною прохідною це саме слово світиться отакими-во завбільшки неоновими літерами, що з космосу побачиш, і цілий район міста вже так називається, а в газеті його ні за що не можна цим словом назвати!

Можливо, їм здавалося, що хтось цю вашу газету щодня читає у Вашинґтоні?

Саме так їм і здавалося. Ні, найсмішніше, якщо не здавалося. Тобто якщо її і справді там читали. Так і бачу: моніторинґовий спец у нетрях ЦРУ зранку розгортає черговий, усе ще свіжий номер нашої газети, перебігає очима шпальту за шпальтою і каже до асистента за сусіднім столом — о, знову про франиківський «Позитрон». А ти звідки знаєш, піднімає зміїну голову від фоток голого Фіделя в оточенні дельфінів асистент. Бо тут написано «одне з підприємств нашого міста», пояснює моніторинґовий спец і задоволено обводить згадане місце рожевим шпигунським маркером.

Чому маркер саме рожевий?

Не знаю, чомусь так сказалося. Ага, вже знаю — це колір оптимізму! А црушники зобов’язані бути оптимістами, інакше на дідька вони потрібні? Гаразд, справа все-таки не в маркері, а в тому, що іноді цензура виходила за межі всіляких суто оборонних таємниць. Наприклад, якось ми готували статтю котрогось історика і цензор зажадав, аби слово «монголо-татари» було замінено на «ординці». Я розумію це так, що не вільно було образити ані братньої Монгольської Народної Республіки, ані її лідера товариша Юмжагійна Цеденбала особисто, ані тим більше ще братнішої Татарської АРСР. Таким чином, те, що у ХІІІ столітті на Київську Русь напали певні ординці, знати дозволялося, натомість те, що ці ординці були насправді монголо-татарами, виявилося державною таємницею. Хтось напав, але хто саме — таємниця.

Маю враження, що ти на тій нічній роботі донесхочу насміявся.

Та всього бувало, як кажуть персонажі української класики. У нас про такі випадки говорять уже навіть не насміявся, а наржався. Знаєш, у цензорах мене найбільше приваблювало те, що вони нарівні з головним редактором підписували кожен номер газети, але анонімно.

Як можна підписатись анонімно?

Шифром. Кожен цензор у кожному газетному номері мав особистий шифр із двох літер і, здається, п’яти чисел. Невтаємничені просто не могли звернути увагу на якесь там БЧ 17354 у нижньому правому кутику останньої шпальти. А для втаємничених це був особистий підпис цензора. О, в мене про це є історія. В одному з тих оповідань, які я писав під час війська — воно називається «Свято активного споглядання» — герой, щойно демобілізований з Афґаністану хлопчина, плететься вночі з цілоденних мандрів додому, п’яний і, здається, ще й побитий якимись ресторанними лабухами. Він начебто ще того самого дня намагався мати секс із жінкою одного з цих чуваків, причому в нього там з нею все одно нічого не вийшло, бо він, як випливає з декількох натяків, повернувся з Афґану імпотентом, але справа не в цьому — ті казли його все одно побили, пізнього вечора, в парку, розмазавши всього по траві. Тепер він повзе додому, ніч, порожнє місто, він п’яний, розчавлений, нікому не потрібний зі своїм пенісом і самотній. Зрозуміло, що до війни він працював у друкарні. І зараз він саме йде повз ту друкарню і бачить, що на все місто є лиш одним-однісіньке вікно, в якому ще світиться. На всьому світі — одне вікно, уявляєш? Одне вікно на всю безмежну ніч. І тоді до нього доходить, що це вікно в кабінеті цензора, який саме готується підписати у світ останню газетну шпальту. Ось він її підпише — і настане завтра. Така собі життєствердна кода. При цьому я так і написав: вікно цензора БЧ 17354. Звісно, що я навіть і думати не збирався про публікацію тих оповідань — вони ж насправді були не армійськими, а антиармійськими. Повернувшися з війська наприкінці 84-го, я любовно передрукував їх на своїй коханій машинці у двох примірниках і один з них подарував Ростикові, а другий показав Рябчукові. Останній пустив їх Києвом у вільне плавання, тож час від часу до мене доходила звістка про чергового вдячного читача. Так ці тексти проциркулювали туснею кілька років. Але кілька дуже динамічних років — пєрєстройка і все таке інше. Ну, ти знаєш. Тобто я й незчувся, як улітку 89-го їх виявилося можливим надрукувати — чомусь у харківському журналі «Прапор». Я дуже тішився тою публікацією. Тим більше, що в моїх текстах абсолютно нічого не було змінено. От як далеко ми вже на той момент зайшли у нашій демократичній вседозволеності! Цензор не втрутився, уявляєш?! За винятком єдиного разу: він зняв з тексту про цензора цензорський шифр. З чого випливає, що це була найостанніша з останніх Державна Таємниця, яку не вільно розголошувати навіть за умов найрозперезанішої гласності.