Юрій Андрухович - Таємниця. Замість роману

Це досить поетично написано.

Так, бо це й була поезія. Маю на увазі наші блукання лісом, відшукування закинутих шахт, проникання всередину. Ми спускалися в їхні надра, знаходили там сліди ракетницького існування: якісь поламані пульти, електронні бебехи, безліч різнокольорового дроту, вельми придатного для дембельських еполетів, пам’ятаю теж, який захват викликали порожні пляшки з-під пива і дві пари напівзітлілих жіночих панчіх. Е, та тут у них були дєвочки, нічого ж собі ракетники!

Як узагалі стояли справи з еротикою?

Помірно. Вадя Кузін, щоправда, приводив кілька разів до себе на комутатор якихось практиканток з містечка. Так собі.

Ти на той час уже оклигав від бромової інтервенції?

Звісно. Але чому я не пам’ятаю того літа? Я ж усе літо і носа з лісу не висунув. З казарми у вартівню й назад. Це, напевно, тому, що не було подій. Аж поки не гахнуло, але то вже десь так швидше у вересні. Чи все-таки ще влітку? Пам’ятаю його в шинелі. Хоч це ні про що не свідчить — у нас багато хто і влітку шинелі не скидав, особливо вночі на посту.

Що трапилося?

Жах. Було саме пополудні, а з вечора я зі своїм відділенням повинен був заступати на варту в якийсь там 101-й раз. Навесні (чи вже влітку?) в нас відбулися карколомні зміни складу. Велика група бійців пішла на волю — обидва киргизи, Алишев, Егікян, Сізов, Іван Яворський на прізвисько Курвамама, ціле покоління затятих прєступніків. Замість них підігнали свіжак, новонабране салабонство. Чомусь так вийшло, що всі були з сусідніх країв, українці, та ще й центральні, якийсь такий подільсько-поліський континґент. Знаєш, у радянській армії солдати-українці були для начальників за щастя — слухняні, старанні, переважно неконфліктні, з нахилом до вислужування. Приблизно, як і білоруси.

А росіяни?

Тупуватіші. І значно лінивіші. Менше з тим. У зв’язку з тими змінами наш тато Кочержук зметикував переформувати піхотні відділення таким чином, щоб в одному з них — моєму — були виключно дєди, бо і я вже став дєдом з отакими-во вусищами. А в іншому — виключно салабони з молодим сержантом на чолі. Його прислали теж на початку літа і з тої самої Садгірської учебки, що й мене. От, розсудив собі хитрий психолог Кочержук, таким чином ми принаймні у вартівні уникнемо дєдовщини. Ізолюємо одних від інших — і гаплик. Ну от. Того дня наша варта, дєдівська, мала змінити їхню, салабонську. По обіді ми зі старечим кряхтінням повкладалися спати. Це було святе — година пообіднього бойового сну перед виходом на бойову варту. Освячена статутом година вільних сновидінь. Тож я саме відштовхнувся пальцями ніг від землі і запірнув у густезні зелені води якоїсь фантастично південної водойми, коли раптом десь угорі, на березі, гахнуло. Ми попрокидалися і не встаючи з ліжок, стали розважливо обмінюватися думками на тему, що б воно означало, цей одиничний автоматний постріл, хто це хуйнею мається? Хвилин через десять у казарму вбігає черговий прапорщик і командує нам падйом. А що таке, питаю з ліжка, бо ми вже й не дуже підривалися на всякі там накази — дєдам якось не випадало. Та, каже той кусок, така хуйня, блядь, що молодий на другому посту застрелився. Треба міняти варту, ти зі своїми заступаєш. Коли ми прийшли всю ту зашугану команду змінювати, їхній начкар ще трусився і нічого не міг сказати. На інших пацанів теж було шкода дивитися. Але найбільше на мертвого. Він усе ще лежав на території поста. Його ж не чіпали, поки там усякі експерти під’їдуть ітеде. За півгодини примчав Полкач — волосся дибом, скляне око так і вилазить з орбіти. Я виставив на пост бійця, то він ходив поруч з тим тілом ще дві години. Котрий це з них, питаю. Казьмук, відповідає мій вартовий. Казьмук — той, що від початку такий припижджений ходив. Той Казьмук мав якусь трохи завелику голову і невідомо, що в ній діялося. У кожному разі завжди від решти своїх відставав, у всьому відставав і стабільно ганяв депресняки. Був період, коли він з чимось там потрапив до шпиталю, потім його ще довго ніяк на варту не ставили, а все на кухню або днювальним. Це була його перша варта. Уперше з автоматом. При цьому він уже відстояв дві найтяжчі в житті зміни — дві перші нічні зміни, і третю, ранкову, відстояв. Якого хріна він пустив собі кулю під час четвертої? Минуло пару днів і хтось із салабонів зізнався, що Казьмук начебто не раз проганяв таку тєлєгу, що от він відразу ж на першій же варті і застрелиться. Хай йому тільки автомат дадуть. А вони всі з нього за це лахали. Бо вони взагалі з нього тільки й лахали. Він вистрелив знизу собі в обличчя, у свою завелику голову, отвір дула був десь на висоті підборіддя. Йому спалило півобличчя і з продірявленого черепа вихлюпнуло мозок. Пошматовану пілотку занесло на кущі за пару сот метрів. Він був майже альбіносом і лежачи міг нагадувати великого білого пса, але чомусь убитого. Така історія.