Юрій Андрухович - Таємниця. Замість роману

Невже?

Справді. Серед зими до нашого казкового засніженого лісу привезли чергове поповнення. Цього разу новачків було четверо. З них двоє дєди з повітряного десанту і двоє салабони з піхоти. Перших вигнали з Ізяславської дивізії, а других, здається, з Бердичівської учебки. Як усі десантники і всі кавказці, дєди були некеровані й безмежно борзі, вірменин і азер. Щодо салабонів, то тут усе виглядало ще жорсткіше: чеченці, Керімов і Шидієв. Усю цю свіжу кавказьку кров віддали під безпосереднє командування мені. З дєдами в мене відразу окреслився деякий клопіт, особливо з вірменським самозакоханим красенем, але нічого серйозного. Це був радше такий собі нейтралітет. З малими чеченцями складалося краще, бо я розмовляв з ними по-людськи. І навіть одного разу захистив від литовців, які вже були поставили їх під стіну, аби трохи повправлятися в ударах ногами. Вони, литовці, мали для цього всі підстави, оскільки чеченські салабони відмовлялися мити казарму. При цьому Шидієв пояснив, що їм це суворо забороняє традиція, а Керімов додав, що їх за це потім самі ж чеченці заріжуть, бо це зрада чистоти. З литовцями я близько товаришував і мені вдалося обидвох моїх бійців сяк-так від їхнього гніву відмазати. В усьому іншому Керімов і Шидієв були супер. От лише до брудної фізичної праці їх ні за що не змушуй — бо вони швидше сконають, аніж погодяться за неї взятися. При цьому вони ще й пильнували один за одним, щоб інший не зламався, бо вони виявились якимись родичами, з одного племені. Тепер я знаю, що це називається тейп. Крім того, Шидієв писав вірші і часом читав їх мені вголос, а тоді сам дослівно перекладав російською. Він стверджував, ніби Ахматова — чеченка, бо в неї чеченське прізвище. Я йому не надто заперечував. Щодо Керімова, то він був наче створений для калаша чи навпаки — калаш для нього. На вправах він поціляв лише в десятку — стовідсотково, я такого більше ніде й ніколи не зустрічав, просто Соколине Око якесь.

Ти нічого не знаєш, як він і де він зараз?

На жаль, ні. Це все-таки було в іншому житті. Так от, зима, сніги і вартівня. Третя зміна виходила між одинадцятою й першою ночі. Серед інших теж той азер-десантник, Алишев. Йому випав третій пост, і він мусив його відстояти. При цьому ідучи на пост він, виявляється, зажадав від малих чеченців, щоб насмажили для нього картоплі. От він, мовляв, прийде з морозу й холоду і всмак напхається картоплею, смаженою на салі. Але чеченці, звісно, й пальцем не ворухнули, і жодного сала, звісно, навіть не торкнулись, а просто повкладалися спати перед своєю зміною. Ні, не так — вони були у різних змінах, Шидієв саме стояв на посту, а Керімов ліг спати. Розлючений Алишев увірвався до спальні, підняв його з тапчана і дав з десяток потиличників. Керімов, недобре зітхаючи, сів чистити ту факінґ картоплю. Згідно зі статутом будь-яке готування їжі у вартівні суворо заборонялось, але ми там не тільки картоплю смажили — був час, ми й телевізор дивилися, і в карти грали, і самогонку пили. Як і належить прєступнікам. Алишев усе не вгамовувався: як це так, що за борзість у салабонах розвелася, ніякої поваги до дєдушкі. Я не міг уже більше цього слухати і ввічливо попросив його від’їбатися, бо малому з третьої години виходити на пост. Він це проковтнув і справді заткався. Не пригадую, чим усе скінчилося з картоплею, здається, нічим, і Алишев завалився спати без гарячої страви. О третій ночі я змінив на посту Шидієва Керімовим, і вони про щось перемовилися по-своєму. Це не могло мене насторожити, бо вони завжди по-своєму перемовлялися, що, на мій погляд, було окей. Суть їхнього перемовляння я догнав щойно у вартівні, коли Шидієв з автоматом напереваги зайшов до спальні, ударом ноги об тапчан розбудив Алишева, а з ним і всіх інших — сталося так, що то були виключно дєди — і навівши свого калаша просто на азера, пообіцяв, що коли ти ще раз, пес, торкнеш своєю немитою лапою хоч одного чеченця… ну і так далі. Цілковитий шок! Стоп-кадр: перекошені жахом фізії бойових ветеранів. «Ясно?» — питає Шидієв і клацає запобіжником. «Ясно», — ворушить губами Алишев. Отакий вийшов бунт, і це лише перша частина.

Але раніше чи пізніше мав настати момент, коли він відкладе автомат убік…

Та він відразу по тому і поставив його в піраміду, на місце. Тобто він скорився мені, моєму — гаразд, назовімо це так — наказові. І уявляєш — вони нічого не посміли йому зробити! Ані в той момент, ані пізніше. Вони вдавали, що його просто немає, і не чіпали його. Вистачило тицьнути одного з них автоматним дулом у їбало — і ти створив навколо себе справжню ауру недоторканності. Тепер друга частина цієї історії.