Юрій Андрухович - Таємниця. Замість роману

Яким чином?

По-перше, я пропустив два місяці, поки лежав у шпиталі з жовтухою. А тим часом мені ішли грубезні листи від Миколи Рябчука. Вони зацікавилися: що за хуйня? Чому листи такі грубезні? Там був такий прапорщик, шеф секретної частини. Вельми симпатичний тип, ми з ним полюбляли разом слухати музику, бо він теж волочився від гард-року. А ще був наш улюблений Ен-Ша, підполковник Ґордєєв. Це був справжній офіцер, бойовий. Він безпробудно пив і завжди заступався за солдатів. Атєц радной. От ці два типи подумали, почухали голови і — повідкривали мої листи. Себто листи до мене. А там нічого іншого, крім якихось моїх публікацій по всяких часописах. Уявляєш, цей Ґордєєв був настільки порядний, що коли я нарешті повернувся зі шпиталю, він віддав мені всі ті листи з вибаченням. І сказав так: «Знаешь, браток, я и сам по любви когда-то стихи писал. В далекой юности. Только я не как ты — я как Есенин». Ґордєєв був класний.

А по-друге?

А по-друге, я з певного моменту — як наслідок одного зальоту у вартівні, був тимчасово знятий з начкара і переведений телефоністом на комутатор. Довго це не потривало, бо у вартівні без мене почався ще більший бардак і мене знову туди повернули, але якісь два тижні передиху я мав. На комутаторі я почав з нудьги писати оповідання. Ті самі, що згодом вийшли у «Прапорі», через п’ять років якихось. Сім оповідань, так званих армійських. Ні, трохи не так: одне з них я написав ще у шпиталі, «Свято активного споглядання». А кілька нових — на комутаторі. Спершу написалися два коротші — «Як ми вбили Пятраса» і «Невеличка пригода з демобілізованим». Це мені так сподобалося, що я взявся за третє — «Окей, Саламандра!». З великим кайфом написав перші дві сторінки, при цьому зшаржував як міг усе, що бачив навколо. І — необачно залишив під столом після зміни. А потім уже не зміг відшукати. Було прикро: так добре писалося, такий текст виходив! Куди я їх, курва, міг подіти, ті дві сторінки? Минуло з місяць і той самий секретний прапорщик чомусь на розводі ні сіло ні впало каже до всіх: «Поводьте себе пристойно. Серед нас тут є один Антон Чехов — про всіх нас сатиру написав. Колись це надрукують, і хтось навіть себе впізнає. Буде вельми незручно перед нащадками». Так я зрозумів, чому не можу ніде знайти ті дві сторінки. Але я не подав вигляду. Він також. «Окей, Саламандра!» я потім написав ще раз. Тобто відновив з пам’яті початок і продовжив.

У твоїх розповідях уже не вперше виникає Микола Рябчук.

І не востаннє, сподіваюся.

Можеш про це більше?

Не тільки можу, але й мушу. Микола Рябчук став для мене моїм другим життям. Я щохвилини пам’ятав про два зв’язки, заради яких повинен вижити. Перший — Ніна з Софійкою. Другий — він. Цей хлопець, напевно, й посьогодні не здогадується, яка місія на нього впала у ті роки! Жартую. Ні, коли серйозно, він сильно рятував мене своїми листами ще в учебці. Я цього ніколи йому не забуду — уяви собі, всі ці, курва, знущання, кошмар дійсності, дурна біганина, ненависть, приниження їдлом, смородом, інстинктами. І на цьому тлі ти отримуєш докладні й довгі листи про життя, яке все-таки десь існує. Приміром, як вони в Києві, на повитому виноградом балконі, попивають вино і читають уголос мої вірші. До того ж він завжди надсилав мені всілякі вирізки з поетичних часописів. Обов’язково з якимись найновішими публікаціями. Тобто він залучав до мого рятування ще й багатьох інших — Римарука, Геру, Наталку, Юрка Буряка. Вони всі були зі мною, навіть про те не здогадуючись — у моїх нагрудних кишенях, де я їх переховував. Абсолютною сенсацією став лист від самого Валерія Шевчука, так само переданий Миколою. Уявляєш — мій улюблений український письменник тих років! Це так, наче ти сидиш у в’язниці, а до тебе пише який-небудь Петер Гандке! І він пише, що йому так нічого, а навіть цілком може бути та моя львівська проза, отримана знову ж таки від Миколи. «Дещо Вам справді вдається, — писав він. — Але тільки дещо». Я був на сьомому небі. Миколине посередництво тривало увесь час, поки я служив. Улітку 84-го сталося чергове поштове потрясіння: мені написав Віктор Неборак власною персоною. На той час ми зналися лише з текстів, що їх нам обапільно підсовував усе той же Микола.

Передісторія Бу-Ба-Бу?

Правдива історія Бу-Ба-Бу, задокументована й переосмислена. Я пишу про цей епізод на самому початку «Аве, Крайслер!», але ти навряд чи знаєш цю річ.

Навряд чи знаю.

Так от — ми почали обмінюватися листами. З Вікторових випливало, що він викладає — увага! — українську мову на Донбасі. It was something! Також він повідомляв мене про те, що пише тексти пісень для певної львівської рок-групи. Я не міг йому не заздрити: це ж було мрією моїх мрій — писати для рок-групи. Хоч назву та група мала досить гівняну — «Жайвір». Вікторові листи — чи не єдиний спогад із того літа. Нічого іншого я фактично не пам’ятаю. Дуже дивно. Чому я не пам’ятаю того літа? Пам’ятаю пізню весну і як ми фотографувалися на тлі складів і сховищ. Або над ракетними шахтами. Ха, цілком забув згадати про те, що нашу лісову шарагу свого часу розташували на місці ракетників. Там базувалися радянські ракети середньої далечини — ті, котрі були наведені саме на Європу. Себто тактичного призначення. Але згодом їх перенесли кудись подалі, бо такі об’єкти не повинні довго засиджуватися на одному місці, щоб їх випадково не розсекретили. Ніде й ніколи більше я так не любив фотографуватися, як під час служби у війську. Це важко пояснити чимось іншим, крім зіткнення несвободи з молодістю. Я про це пишу в передмові до фотоальбому Бертієн ван Манен — ти, здається, читав.