Юрій Андрухович - Таємниця. Замість роману

Навіщо?

До фотографії. По неділях вона пішки, через горби, вибиралася з Яблуниці до Ворохти, там відкрилося фотоательє якогось єврея з Лодзі, здається, Баренбойма чи якось так. Фотографування стало її справжньою пасією — і зрозуміло чому. Її портрети міжвоєнних років можна вміщувати до всіх можливих альбомів та підручників, це абсолютно ідеальний типаж — це вже навіть не фото, це німе кіно, Чикаґо, Нью-Йорк і Париж разом узяті, це епоха, це ті часи. Бо в ті часи вона ще танцювала бостон і шиммі, а потім вони вийшли з моди. Їй абсолютно пасувало б одне з тодішніх жіночих імен: Клара, Лора, Дора, Нора. Але її власне — Ірена — теж їй пасувало. До речі, як танцюють шиммі, ти часом не знаєш?

Уявляю собі вельми приблизно.

Шкода. Я дуже хотів би зняти фільм про неї тодішню. Ось, наприклад, 18-й рік, вона ще майже дитина, стоїть на розі Галицької та Ринку, а в місто саме вмаршували поляки, вони побили наших французькою зброєю і тепер маширують центром Станиславова і співають своє Rozkwitały pąki białych róż — так вона мені про це розповідала багато-багато років по тому: от ідуть поляки у своїх зелено-сірих, щойно пошитих французами мундирах, от вони співають, от на переході стоїть дівчинка, майже дитина, і сльози з усіх сил котяться з неї, і вона їх навіть не витирає, бо наших побито і наші програли, і пішли з міста геть, і ця польська пісня така, курва, красива. А ще в тому фільмі вона мусила б танцювати шиммі, згодом — десятиліттям пізніше, десь наприкінці 20-х. Танцювати шиммі і курити довгі тонкі цигарки екзотичних сортів. Тому я й питаю, як танцюють шиммі.

Розумію.

Розумієш, але не все. Я знову про ті фотографії. Як вона зненавиділа їх потім, після Другої війни! Чорт забирай, це наче катаклізм — вона зненавиділа фотографування, бо раптом перестала виходити, уявляєш? Ну як це пояснити — самим тільки старінням? Ніколи! До чого тут старіння як таке? Просто коли в нас упродовж одного року помирає двоє найрідніших людей, то всередині щось ламається, і ми перестаємо виходити на фотографіях. Так що в моєму дитинстві вона як могла уникала колективних і родинних фотографувань, не кажучи про те, щоб ставати перед камерою окремо. Вона відбивалася до останнього і казала про себе ця відьма лише зіпсує вам картинку. Часом її все-таки змушували, і вона нестерпно довго зачісувалась, але потім усе одно не виходила. Останнє її фото було зроблене виключно з бюрократичної необхідності — для радянського паспорта нового зразка. Вона казала, що то паспорт Баби Яги. Їй не судилось якось особливо довго ним покористуватися. 2 серпня 82 року я вперше вийшов на роботу до друкарні, а рівно за тиждень — був також понеділок — почув уранці слово «агонія». Його вимовив батько, він залишався з нею сам на сам і сам омив її після смерті. Мама подзвонила до редакції, звідти з’єдналися з друкарнею, я почув у слухавці, що можу йти додому. Після похорону ми винесли з помешкання цілу купу мотлоху і розчистили простір для нового життя.

На цьому ми прощаємося з нею?

Не знаю, побачимо. Поки що залишімо її десь там, на гірській дорозі між горбами, хай ніколи не дійде зі своєї Яблуниці до Ворохти, празниково вбрана гуцулкою, хай так собі йде і йде вічно, хай їй нарешті буде добре.

Тоді про друкарню. Ти щойно згадав, отже, далі.

Це була нічна робота. Так мені сказали, коли приймали до редакції. Що треба бути готовим до нічної роботи. Тому що на ранок читач має отримати газету. Про газети тоді говорилося свіжі — наче про яйця. У всіх газетах друкувалося приблизно одне й те саме, але їх чомусь усе одно читали. І — що дивовижніше — масово передплачували. Зрештою, на це існував такий самий примус, як і на все інше — слід було обов’язково передплатити бодай одну радянську газету. Зразкові громадяни передплачували їх як мінімум три: одну московську, одну київську й одну місцеву. Московські вважалися найчитабельнішими, за ними йшли місцеві, бо там часом писалося про знайомих і друкувалися прізвища померлих, а найменше подобались київські — про них казали ні риба ні м’ясо. Праця в газеті вважалась особливо почесною — так наче завдяки їй тебе допускали до якихось первинних і закритих інформаційних джерел. Якоюсь мірою так воно й було. Працюючи на випуску, я міг майже без напруження відстежувати ті місця, що їх задля — як це називалося? — нерозголошення державної таємниці виловлювала і знімала цензура.

Це дуже цікаво, хочеться почути про це більше.

Звісно, що хочеться. Слухай, німецький шпигуне. Звичний номер нашої газети складався з чотирьох шпальт. За кожну з них відповідав один коректор. Тобто не тільки він, відповідали фактично всі, але коректор відповідав за остаточну версію, отже, за всі внесені під час роботи над шпальтою виправлення. Кожну шпальту після першого етапу виправлень кур’єри носили до цензора. Це був такий собі цілком заборонений кабінет доктора Калігарі, ніхто навіть не знав, де він знаходиться, і жоден з кур’єрів не видав би його місцезнаходження навіть під тортурами, бо вони всі, кур’єри, були старими фронтовими бійцями і носили при собі табельні пістолети. Так от — закритий і захований від світу кабінет. І в ньому потаємно мешкала її ясновельможність пані Державна Таємниця, пардон, за тих часів не пані, а товариш Державна Таємниця. Згідно з розповідями нечисленних підглядачів, котрим попри все вдавалося хоч краєм ока туди проникнути, її було вписано до тисячі товстелезних талмудів. Вони містили в собі таємний перелік усіх без винятку часткових державних таємниць, які в сукупності своїй і становили об’єднану Державну Таємницю. Обов’язком цензора було знаходити відповідні ризиковані місця на шпальті і перевіряти їх за талмудами — а раптом про це не можна писати.