Юрій Андрухович - Таємниця. Замість роману

І він переконався, що жодне з твоїх очей не є скляним?

Браво! Цитата як ніколи доречна. Це було перше, що я від нього почув: Слухай, старий, а в тебе, виявляється, око не скляне! Але мені ще пощастило. Коли Ірван уперше зустрівся з І-ком, то він сказав приблизно так: Привіт, Сашко! Я теж Сашко! А ти, Сашко, візьмеш у мене в рот, у Сашка? Це належало і почасти й дотепер належить до його стилю — нариватися при знайомствах. Не дивлячись на ефект скляного ока, я відразу до нього прив’язався, він показав мені з кілька десятків своїх загалом похуїстичних віршів, «Санітарочку Раю», «Все-таки ще по-божому», «Артюра Рембо», і я ще раз відчув близькість. Ще раз після Неборака. Тобто ще тоді ж, в Ірпені, я сказав йому, що ми повинні щось придумати утрьох. Відтоді я паралельно листувався з кожним із них зокрема і так ми наближались один до одного. Аж поки у квітні вони не зустрілись у Львові.

Без тебе?

Так. Ми заздалегідь вибрали середу, щоб і я зміг приїхати. Фактично все тільки на мені й трималося — вони ж навіть ніколи раніше не бачились. Але мене збила з ніг якась абсолютно вбивча застуда, і я провалився в гарячку ліжка з вироком «тридцять вісім і вісім» — це я зараз цитую зі своєї поемки «Двадцять років по чому?». Зрештою, ось тобі довший шматок, із самого початку: У квітні вісімдесят п’ятого, // того самого дня, коли Сашко з Віктором // вже третю годину кружляли навколо львівського Оперного // у пошуках один одного, але перш усього — мене, // котрий мав забезпечити їхнє знайомство, // звести їх докупи, зіштовхнути дружньо лобами, а сам // попередньої ночі провалився в гарячку ліжка // з вироком «тридцять вісім і вісім», // тож до ніякого Львова так і не вирушив, // хіба що потаємними стежками галюцинацій, // про що ані Віктор, ані Сашко ще не знали, // вже третю годину кружляючи навколо львівського Оперного // з єдиним бажанням і прагненням — з’їздити поміж брів // цьому Андруховичу мудакові, щойно він з’явиться, // але той, тобто я, не з’являвся навіть з галюцинацій, // тож на четвертій годині кружлянь вони вкотре зіткнулися, // зітнулися поглядами. // Так дивляться лише поети, подумав кожен з них. // «Ви — Ігор Неборак?» — запитав // Сашко. «А Ви — Андрій Ірванець?» — не втримався Віктор. Так починається та поемка. Слухай, залишмо Бу-Ба-Бу для наступного разу, там забагато всього. Ось тобі інша пожива, я маю на увазі поживу для роздумів — Горбачов.

А що з ним таке?

Просто ще того ж самого дня він, здається, проголосив початок чогось такого, що було назване пєрєстройкою. Мені здається, саме так — того самого дня, коли я лежав у гарячці, а мої друзі обнюхувалися коло львівського Оперного.

Чудово. Тоді я все-таки запитаю тебе про твою першу книжку. Це потрапляє в тему. Коли вона побачила світ?

Десь так у вересні 85-го.

Що все-таки трапилося? Чому ти прийняв цю гру, чому ти пішов назустріч Системі й погодився на офіційне видання твоєї книжки? Якщо я не помиляюся, вересень 85-го — це час, коли Система вбиває одного з ваших засуджених поетів.

Ти не помиляєшся. Саме так, вересень 85-го. Але не треба й мене робити співучасником цього вбивства.

Йдеться не про це. Я хотів би, щоб ти пояснив мені, як відбулася ця зміна — ти вирішуєш стати офіційним письменником.

Чорт забирай, а про що я тут сьогодні розповідаю увесь цей час?! Чи я до цих стін говорив?

Не треба нервувати. Йдеться не про звинувачення, як ти розумієш. Можливо, лише про коротке сформулювання, якесь узагальнення. Мене цікавлять формули.

Окей, дай мені спробувати. Отже, так. Поет, який вічно залишається наодинці із самим собою — це цікаво, але недостатньо. Мудреці вже нічого не пишуть — вони мовчать. Але якщо ти все-таки пишеш, то значить ти ще не мудрець і потребуєш розмови. Об’єктивно поет хоче, щоб його почули. Задля цього він може вдати, ніби приймає деякі правила тієї гри, що її веде Система. Зауваж: не гру як таку, а деякі її правила. І тут ще питання, хто кому йде назустріч. Або, як писав Неборак, це ще питання, хто за ким спостерігав. Той поет, якого знищили у вересні 85-го, Василь Стус, так само завжди думав про опублікування своїх віршів. Гаразд, це не моя справа — думав він чи не думав. Моя справа — це мій час. Той, до якого потрапив я. Цей час, починаючи ранніми 80-ми, але особливо 85-м роком, був чимраз більше несхожий на всі інші, попередні часи. Фішка не тільки в Горбачові чи пєрєстройці, а в тому, що Система вийшла з рівноваги. Це час до часу з ними, системами, трапляється — раз на тисячу років, наприклад. Це абсолютно фізичне явище, таке собі неминуче сходження з рейок. Тобто і фізичне, і метафізичне — два в одному. Моє щастя в тому, що я, у тому числі я, потрапив на це party. Усе розкручувалося дедалі катастрофічніше. У сенсі Прекрасної Катастрофи, звичайно. Спершу вони видали антиалкогольний указ, а відтак вибухнув Чорнобиль і все загорілося.