Ти пам’ятаєш ті дні?
Ха, як можна не пам’ятати? «Динамо» саме виграло Кубок кубків. 2 травня в Ліоні вони здєлалі «Атлетико» — 3:0. Коли на останніх хвилинах матчу Блоха, а потім Євтух забивали свої м’ячі, все навколо аж диміло від радості. І в ті самі хвилини Чорнобиль також димів, з гелікоптерів у реактор тупо сипали пісок, червону глину і свинець, а сотні пожежників отримували свої смертельні дози. Офіційну інформацію було затиснуто, пригадую лише малесеньку, з 5 газетних рядків, доверстку на останній шпальті святкового номера — мовляв, так, певні проблеми є, щось негаразд, але все під контролем, don’t worry, трудящі, вітаємо з першотравнем. Звичайно, існувало ще таке джерело, як західні радіоголоси, але хто б їх слухав? Я, наприклад, не слухав, бо не мав приймача відповідного класу з відповідною антеною.
«Якими були наші перші реакції? Зрозуміти їх — це зрозуміти, що означає боятися вітру, дощу, найзеленішої трави, боятися світла. Уже в перші дні травня багато хто з нас пережив близьку присутність іншої смерті — нечутної й невидимої, «смерті на виріст», розлитої повсюди, в садах і квітах, у водах і повітряних струменях, усередині жител, у надрах людських тіл, які зненацька засвітилися своєю тимчасовістю. Смерті, настільки позбавленої форми (і відповідно до Геґеля — змісту), що мимоволі втрачав сенс і будь-який опір». Я процитував за тобою. Цей текст називається «Чорнобиль, мафія і я».
Ну так, звичайно. Коли я в ньому пишу про перші реакції, то це означає реакції дальших травневих днів. Десь під кінець першої декади травня стало ясно, що це жах. 9 і 10 травня я провів у Львові, де ми пиячили з приводу відразу двох ювілеїв — Неборака і Малковича. Вони якось майже водночас народилися, таке собі тимчасове перевиробництво поетів. Іван, тобто Малкович, ледве доїхав з Києва. Скидалося на те, що всі місця на потяги в західному напрямку моментально розкуплені, півміста намагалося кудись утекти.
«Втікалося переважно на захід, у нас чомусь завжди втікають на захід, але внаслідок існування залізної завіси цей захід обмежувався заходом України, сховане горами Закарпаття уявлялось такою собі Швейцарією, тож я ніколи не забуду ці переповнені вокзали, жінок з дітьми на руках, задуху, сварки, зімління вагітних, безнадійне і кількагодинне вистоювання в чергах до кас, фантастичні ціни у спекулянтів, липкий, вже майже смертний піт на обличчях і долонях».
І пилюку. Її носило вітром, недобрим і теплим, ніби альпійський фен. Від такого вітру починаються носові кровотечі. Але ми передусім пиячили, нас назбиралося з двадцятеро, якісь молоді поети, художники, пару музикантів, дівчата, якісь шльондри зі спортивної школи, ми засіли в підвалі під спілкою письменників і наливалися по саму зав’язку. Або й вище. Як там у моєму тексті, дослівно?
«Алкогольні прозріння спалахували в черепах і нутрощах одночасно — стояння перед лицем чогось великого і страшного відчулося майже фізіологічно».
Саме так. І оскільки ми були все-таки молодими поетами, то не могли не жартувати з приводу слів — таких, як світло, сяйво чи промені. Швидше за все, відтепер їх мусила б заборонити цензура. Ми не могли не жартувати з приводу тієї, іншої смерті. Бо що нам залишалося? Це особливе відчуття — припускати, що ти вже так чи інакше ковтнув свою пилинку світла і в тобі почалося, рушило, процеси пішли, невдовзі ти востаннє засвітишся зсередини і розпадешся на стронцієво-цезієві тільця. І як можна було не жартувати, коли радіо й телебачення уже настійливо рекомендували мешканцям міста і області щодня ретельно промивати волосся шампунем? Але поруч із радіо й телебаченням існувала ще одна — альтернативна інформаційна сфера: витоки, розмови, чутки. Згідно з нею, все червоне вино, а також йод і кальцій зосереджено в парткомах, усі дозиметри взяті під контроль першими відділами, вся онкологічна статистика — безпосередньо кагебе, а знайомі лікарі начебто пошепки радять знайомим вагітним жінкам почиститися, бо нічого доброго в них і так не народиться — хіба що музейні експонати. Ну так, діти. У березні в нас народився Тарас, тобто йому не було і двох місяців, коли все це сталося. Звісно, що найбільше ми боялися за нього і певний час навіть перестали бувати з ним на повітрі. Хоч потім вирішили, що невідомо, де більше радіації — назовні, всередині?
«…я часто й багато вивозив на прогулянку сина — до приміських озер, садів, до старого єврейського цвинтаря, до зруйнованого річкового млина — куди завгодно, подалі, геть з очей. Так було вигуляно з десяток нових віршів, слова "чорнобиль" немає в жодному з них…».
Читать дальше