Євген Положій - Юрій Юрійович, улюбленець жінок

Юрій Юрійович розбудив мене стуком у вікно о пів на сьому ранку, того дня нам випало чергування по табору. День обіцяв бути сонячним і цікавим, як то кажуть, ніщо не передвіщало біди, поки на планерці Надія Йосипівна Варфоломєєва радісно нам не повідомила: «В країні сталося те, що мало статися! Владу знову захопили російскіє трудящієся! Вітаю вас!» Ми випали в осадок. Які ще в біса трудящієся? Увечері по телевізору показали передовий загін «пролєтаріату» московського путчу: Пуго, Янаєва та інших. У Янаєва тряслися руки, але всіх нас реально стрьомав балет Чайковського «Лебедине озеро». Ми запанікували, що так далеко знаходимось від рідних, але Юрій Юрійович, як завжди, висловив напрочуд тверезу думку: так, ми далеко від дому, проте зараз ми, як ніколи, наближені до епіцентру великих подій, тож втрачати таку можливість дізнатися про всі деталі не варто.

Насправді, щоб там не казала Варфоломєєва про трудящих і якою б затятою шовіністкою не була, перш за все вона подбала про безпеку дітей. Бо якщо у мирний час навколо табору відбувалося казна що, то чого чекати під час путчу годі й гадати. Перш за все відмінили всі екскурсії та прогулянки, вожаті розписали графік цілодобових чергувань разом із міліцією, вхід на територію табору встановили лише по перепустках.

Те, що поруч знаходиться дивізія ім. Дзержинського, додавало нам оптимізму, але лише до тих пір, поки Варфоломєєва не опустила нас на землю простими, але як завжди, напрочуд доступними словами: «Як ви знаєте, поруч знаходиться дивізія імені Дзержинського. Це справжні патріоти нашої Батьківщини! Стережіться, вони можуть пристрелити кого завгодно!» Чесно кажучи, більш слушного і точного зауваження щодо патріотизму я й досі не чув.

Насправді тоді для нас, всередині табору, все виглядало не так уже й страшно. Коли ти знаходишся в лісі й повністю заклопотаний своєю справою (я, наприклад, цицькастими вожатими з сусіднього загону), то інший світ, все, що за межами, видається трохи примарним. Тому переважна більшість вихователів, тобто майже всі, слушно вирішили, що там, у Москві, обійдуться й без нас. Майже всі, крім, звичайно ж, Юрія Юрійовича, який взяв свій перший вихідний день і рвонув до Білокам’яної.

З Москви Юрій Юрійович приїхав наполоханий, сповнений вражень від побаченого на Арбаті та біля Білого дому; він навіть допоміг таскати там бруківку на барикади, але ми, захоплені грою в доміно та пляшкою горілки, мало звертали увагу на його розповіді. «Насправді ж все не так, як показують по телевізору! — гарячкував ЮрЮр. — Там танки блокували Красну площу, люди виходять на вулицю захищати демократію! Я телефонував додому, там взагалі нічого майже не знають і думають, що я все вигадую…» Але ми забивали «козла» і готувалися до вечірніх походеньок, і Юрій Юрійович, при всій до нього повазі, як носій політичного контексту нам був не цікавий. До речі, з того часу в нас, я маю на увазі людей, суспільство, мало що змінилося. «Козел» — він завжди рідніший.

Тієї ж ночі на чергуванні з Юрієм Юрійовичем і Масоном стався дивний випадок, який заслуговує окремої розповіді. Чергувати постановили у старому табірному автобусі, який інколи виїжджав за продуктами: начебто і не на вулиці, але ж і не в приміщенні. Черговим вожатим видавали бейсбольні битки, і головним завданням було не заснути, бо сторож і мент завжди спали по ночах, і ніякий путч не міг порушити їхнього розкладу: вдень вони збирали у лісі гриби і засмагали біля озера, ввечері бухали. Саме тому Варфоломєєва, думаю, і встановила нічні чергування: з вожатими домовитися значно простіше, ніж примусити виконувати свої службові обов’язки мента і сторожів.

Масону, звісно, хотілося зовсім іншого, ніж сидіти цілу ніч в автобусі й відповідати на ідіотські педагогічні запитання Юрія Юрійовича про життя в дитячому будинку. На Масона чекала доля злодія в законі, і йому шкода було гаяти такий сприятливий нічний час на теревені. Та подітися нікуди, тож вони сиділи в автобусі, блимали очима у мокрі вікна і чекали на світанок. Аж десь о п’ятій ранку вони почули, як хтось грюкає, намагаючись відчинити, головними табірними воротами. Обережно підійшовши до входу, вони побачили високого, метрів зо два, мужчину (про таких зазвичай кажуть «шафа»), який, вхопившись величезними руками за металеві прути, з усієї сили розхитував дверці. Незнайомець був удягнений, можна сказати, стильно: біла, з короткими рукавами, сорочка, явно замала для нього, штани з лампасами невідомого кольору і колись білий, добряче виваляний в пилюці картуз.