Євген Положій - Юрій Юрійович, улюбленець жінок

Якщо не приймати близько до серця вищезазначені неприємні моменти, в усьому іншому життя у таборі під Москвою мало чим відрізнялося від життя в інших таборах: художня самодіяльність, футбол, конкурси краси, тобто нічого особливого, якщо не згадати про екскурсії. А згадати, як захоплено казали колеги, є про що. Дітей планово вивозили до Кремля, до різноманітних палат — роздивлятися шапку Мономаха та інші коштовності, або посуд, з якого їла царська родина; до Третьяковської галереї дивитись на ікони, де всі святі схожі на монголів, та нудні картини; до Кускова, родинного маєтку, здається, Потьомкіних. Я ніяк не міг збагнути, чому я повинен витрачати свій час на тупе розглядання речей, якими хтось колись користувався, а не жити власним, наповненим емоціями та пристрастю до цицькастих вожатих життям? Тому всі свої екскурсії я з великим задоволенням віддавав Юрію Юрійовичу, який був великим любителем давнини, а сам залишався у таборі спостерігати за його «особливим загоном» дитдомівських, яким я придумав ріаліті-шоу в боксерських рукавичках. І поки вони вовтузили один одного по морді за корпусом, я спокійно займався своїми справами.

У вихідні ми з дружиною їздили до Москви, і в перший наш візит я переконався, що таки поспішив зі шлюбом — цілий день ми простояли у черзі до першого «Макдональдсу», який щойно відкрився. Навіть зараз, проживши сорок років, я не пригадаю більш безглуздого свого вчинку і настільки бездарно згаяного часу.

У другий вихідний ми поїхали у парк ім. Горького, що біля ВДНГ, і там дружина вляпалася в історію, яка ледь не завершилася дуже погано. Поки я пив мінеральну воду, вона примудрилася програти наперсточникам, яких уже в той час там сиділо безліч, всі наші гроші, й коли я підійшов до кола, вона вже віддала каталі обручку. Миттєво передавши золото напарнику, той забурмотів свої камлання і засовав пластиковими склянками по столику, ховаючи під ними поролонову кульку. Не знаю, як я зреагував, певне, коли б знав, що це так небезпечно, ніколи б не повівся так рішуче, але коли шахрай різко зупинив гру і запитав, де кулька, я схопив його за руку і підняв її разом із склянкою. Дивно, але кулька виявилася саме там, шахрай заховав її під долонею, під великим пальцем, і коли я з силою вивернув йому руку, всі це побачили. Я виграв! Певне, ніхто не розраховував на таку спритність клієнта. «Де моя обручка? Віддай мої гроші, шахрай!» — тільки й встиг сказати я, бо всі, хто стояв навколо, миттєво кудись зникли, в тому числі й катала. Не довго думаючи, я вирушив шукати міліцію, і, що найдивніше, я її знайшов. Старшина і сержант здивовано мене вислухали, причому дивувались вони не дурості моєї дружини (тут таких кожного дня десяток), не з моєї спритності, а з того, що я плекаю надію повернути гроші й обручку.

— Ми недавно побралися. До того ж я чесно відігрався, я спіймав їх за руку, буквально. Думаю, вони повинні нам все повернути! — казав я.

— Ти звідки? — запитав сержант. — Часом не з України?

— З України.

— Чую по вимові. А саме звідки?

Я назвав своє місто.

— А я з Хмельниччини, — сказав мент. — Зачекай, я спробую щось зробити.

Він повернувся через півгодини лише з обручкою, але без грошей, ми й тому дуже зраділи.

— Тікайте швидко через інший вихід. На центральному вас чекають, можуть зарізати, я не жартую, це ж Москва. Бувай, зьома! — порадив на прощання мент. «Зьома» — тоді це ще мало для ментів у Москві якесь значення. Але скажу чесно, ми не вийшли ні через центральний вихід, ні через той, на який вказали менти. Ми знайшли шпарину в огорожі й вислизнули прямо на трамвайну зупинку — я завжди не довіряв ментам, навіть коли обставини начебто зводили нас на одному боці барикад. І ще жодного разу я про це не пошкодував — саме тому й досі живий.

Ввечері, почувши про наші пригоди, Юрій Юрійович сумно похитав головою і зауважив щодо обручки: «Погана прикмета». Як у воду дивився. Що цікаво, грошей дружина програла тоді чимало, значно більше, ніж коштувала обручка, і ми переймалися перш за все, через них. Але відтоді пройшло стільки часу, і звісно, я вже не пам’ятаю суми, та нічого страшного і не трапилося, ми не померли з голоду, а от прикмета з обручкою, бачиш, спрацювала.

Вечором вісімнадцятого серпня 1991 року Юрій Юрійович розповідав своєму «особливому загону» жахливу історію про те, як велетенські щури-мутанти, яких не може вбити навіть черга з автомата Калашникова, захоплюють московське метро. А ранком дев’ятнадцятого серпня Москву захопили інші щури, значно небезпечніші.