Євген Положій - Юрій Юрійович, улюбленець жінок

— Пробачте, можна вас на хвилиночку, — ввічливо звернувся до нього Юрій Юрійович, начебто вони стояли зараз, захекані, о п’ятій годині ранку не посеред піонерського табору після зламаних воріт, дверей та нападу на представника закону, а десь на Красній площі, і Юрій Юрійович просто хотів перепитати, чи насправді це храм Василія Блаженного.

— Так, слухаю вас, — велетень випромінював саму уважність.

— Скажіть, будь ласка, ви не підкажете, як пройти в бібліотеку? — насправді, крім знаменитої фрази з «Операції И» Юрій Юрійович так ні до чого й не додумався. Перед ним, як він розумів, стояло одне завдання — затримати незнайомця якомога довше, поки не приїде наряд міліції.

— Бібліотека? — навіть не здивувавшись запитанню, замислився велетень. — Дай згадаю. Ага, дивись-но, хлопче: вийдеш звідси, потім звернеш по алейці ліворуч, потім прямо до альтанки, там трохи праворуч побачиш адміністративну будівлю, треті двері, здається, сині, якщо не перефарбували, і табличка «Бібліотека».

— Табличка?

— Ну так, табличка.

— А як бібліотекарку звати?

— Ольга Іванівна. Манукян.

— Манукян?

— Так, Манукян.

— Ви знайомі?

— Звісно. — Велетень почухав потилицю. — А чого ж нам не бути знайомими? Знайомі.

— Працювали разом? — Юрій Юрійович виявляв максимальну зацікавленість, на яку тільки був здатен.

— Можна й так сказати. Не те, щоб працювали. Ну, ти, як Ольгу Іванівну побачиш, вибачся за мене, будь ласка. — Велетень сором’язливо похнюпив голову. — Я книжку колись взяв — і не здав. Їй, певно, дісталося тоді від начальства. Але я принесу, обов’язково принесу, от наступного разу прийду — і принесу! А зараз не можу, зараз у мене справи, бачиш, — велетень показав на портфель, — портфель.

— А від кого вибачення передати?

— Семенов. Коля Семенов, третій загін. «Робінзон Крузо» книга називалася. Вона у мене вдома лежить. Я як додому потраплю, — велетень напружився, прислухаючись, — о, вже поруч, їдуть.

— Хто їде? — Юрій Юрійович, як не напружував слух, нічого у дзвінкій світанковій тиші не почув.

— Міліція. Це за мною. Але ж я нічого поганого не хотів зробити, я ж по-хорошому всіх просив, мені було дуже потрібно, тут портфель, в портфелі документи. Я їх тут давно залишив, дуже давно.

— «Робінзон Крузо» — дуже хороша книга, я її теж люблю. А як ви ставитесь до П’ятниці?

— П’ятниця — це мусульманський вихідний. А я православний. Православ’я — найправильніша релігія. Все інше — лайно. Я за православ’я кому хочеш морду наб’ю. Москва — третій Рим. Ти православний?

— Аякже, — поспішив завірити незнайомця Юрій Юрійович. — Обов’язково! А чим саме вам подобається «Робінзон Крузо»?

— «Робінзон Крузо» — хороша книга. Дуже, дуже хороша. Робінзон Крузо був православний монах. Знаєш чому? Тому що всі гарні люди на світі — православні. Монах-відлюдник. П’ятницю Господь послав йому як спокусу, як Ісуса диявол спокушав тричі, так і П’ятниця спокушав православного монаха Робінзона. Хлопче, відійди, будь ласка, в бік, бо мені пора бігти. Я тебе не чіпатиму, ти тільки вибачся за мене перед Ольгою Іванівною. Коля, Коля Семенов, третій загін, вона повинна пам’ятати, я часто до бібліотеки ходив.

У господарчий двір забігли менти, і велетень, наче у повільній зйомці, побіг їм назустріч.

Кого били гумовими ментівськими кийками, той знає, що витримати ці удари майже неможливо — пристрій придуманий і продуманий вправно. Менти били блідорукого велетня з усього маху: по спині, по руках, по ногах, а він лише кректав і тихо просив: «Хлопці, не потрібно, не потрібно, хлопці, я сам…». Нарешті, він впав, збитий численними ударами на землю, і поповз. Із голови тонким рівчачком потекла кров, а менти його гнали кийками прямо до «бобіка», де зрештою дозволили підвестися, наділи наручники і обшукали, але, здається, він вже зовсім знепритомнів; ослаб, обм’як, щось тихо бурмотів, проте коли його почали пхати в «стакан», раптом стрепенувся, вперся руками і ногами і заволав: «Крузо, Робінзон Крузо! Я поверну, чесне слово!» — після чого сили остаточно покинули його, голова схилилася вбік, ротом пішла піна і він знову знепритомнів.

— Бідолашний, — сказав Юрій Юрійович, піднімаючи з землі старий школярський портфель з темно-рудої шкіри.

— Ага, блін, бідолашний, точно, — підтвердив Зав’ялов, тримаючись за бік і груди. — Третя втеча з божевільні за останні півроку. Задушив санітарку голими руками.

Коли через кілька місяців я розповідав ці історії за пляшкою паршивого коньяку, що дивно і мерзотно пах клопами, знайомому лікарю-патологоанатому, той, ні на секунду не сумніваючись, запевнив: «Так і є: що діти, що божевільні, що генії — всі однакові».