Євген Положій - Юрій Юрійович, улюбленець жінок

Як стверджував великий англійський письменник Чарльз Діккенс (здається, це був саме він), всі великі історії починаються або біля цвинтарів, або біля нотаріальних контор. Одного похмурого жовтневого дня Юрій Юрійович ходою людини, яка давно і безрезультатно шукає роботу, йшов вулицею Комсомольською. Минув рік, як ми закінчили виш і отримали дипломи, минув цілий рік, як ми стали начебто дорослими людьми і повинні начебто десь працювати. Та це «десь» знаходилося там, де ніхто не знав: по всій країні зупинялися заводи, звільняли людей, а те, що працювало — наприклад, школи — не видавало грошей. «Я не можу стати у цій країні вчителем історії, та це не значить, що сама країна немає історії, — казав тоді Юрій Юрійович. — Можливо, це означає, що у мене немає таланта вчителя, а можливо, говорить про те, що історія — продажна дівка політики. Хтозна. Кому це потрібно: мої виховательські теорії та практичні дослідження, купа записів у щоденниках педагога? Мав рацію Аркадій: навіть мені це не потрібно! Я не маю на такі дрібниці часу, бо я продаю корм для собак (котів, рибок, стою на базарі, працюю таксистом, потрібне підкреслити). І хай я не потрібен історії й педагогічній науці, зате всі собаки міста на мене моляться. А також їхні господарі й особливо господині. Я міг би народитись в Англії або Франції, там би я міг бути тим, ким хочу — вчителем історії, педагогом-новатором, робити те, що хочу — вчити дітей. Але ні, не народився. Знаєш, у чому полягає моя головна проблема? Діти, яким потрібна історія, тут ще не народилися…»

Юрій Юрійович перепробував майже все: клав цеглу, працював сторожем, автослюсарем, продавав той же таки корм для собак, тобто працював усім, чим тільки можна, аби тільки заробити хоча б якусь копійку, та або робота виявлялася не по психічному контуру, або він, що траплялося, до речі, найчастіше, не подобався своєю безпосередністю комусь із начальства, або фірма закривалась, або грошей так і не віддавали, бо брали на «іспитательний срок», а потім виганяли. Найдовше він затримався на віртуальній посаді так званого домашнього маклера: це коли потрібно сидіти і телефонувати таким же, як ти чувакам, що так само сидять на телефонах у містах всього колишнього СРСР і пропонують купити чи продати різноманітні товари, які їм тільки-но запропонував такий же неборака, що, крім телефону, як і ви, нічого не має. Це нагадувало таке собі міністерство торгівлі під час глобального і одвічного дефіциту товарів та послуг, функції якого перерозподілили між звичайними людьми. Місяці зо два Юрій Юрійович ганяв удавані вагони з удаваним цукром із Вінниці до Душанбе, продавав гіпотетичну партію новеньких автомобілів «Волга» чеченцям, гнав цистерни зі спиртом до Одеського порту, а звідти віз вагони молдавського коньяку «Білий аіст» для місцевого мільйонера, отримував замовлення на гігантські партії іспанських шкарпеток, мексиканських тушканів і французьких комбідресів, але єдине, що він надбав за своє сумлінне чергування з п’ятої ранку до півночі, враховуючи різницю в часі, — величезний рахунок за користування телефоном, який довелося сплачувати Герцогу, який, взагалі-то, й був ініціатором комерційної активності неприкаяного безробітного педагога-новатора.

Нас готували будувати комунізм, життя вчило зовсім іншому, нас проводжали у так зване «доросле життя», де все давно вже було вирішено за тебе — ти гвинтик, якому «вкручують» мізки, а потім «вкручують самого»; але це було напрочуд зрозуміле і стабільне життя, з яким переважна більшість із нас готова була погодитись, незважаючи на те, що потрібно ставати на коліна і цілувати комусь ноги. Так би й сталося з кожним з нас, але не встигли ми отримати дипломи, як стало цілком зрозуміло, що все, чому нас навчали — мав рацію Артюр Рембо! — брехня, яку важко застосувати на професійній практиці, якщо, звісно, саму брехню не зробити своєю професією.

Надій на нормальне існування майже не існувало, а минуле видавалось туманом, маревом. І всі, хто мав таку можливість, клином, наче журавлі, потягнулись на вихід. «Для чого ми кінчали інститути?! — риторично вигукував Аркаша, пакуючи валізи до Ізраїлю. — Кому це потрібно? Навіть нам самим це вже не потрібно!» Він прийняв рішення та поїхав так само, як і жив: швидко, легко, невимушено.

Після того, як ми з Юрієм Юрійовичем посадили на потяг до Києва Аркадія і трьох його дружин, ми бачилися лише двічі. Не знаю, чому так сталося, але, певно, той випадковий збіг обставин, що зіштовхнув нас у піонерському таборі «Дзержинець», вичерпав себе саме там, на залізничному вокзалі під шум коліс і Аркашиних побажань «щасливо залишатись». Юрій Юрійович раптом мовчки розвернувся і пішов, наче його вразила якась геніальна думка, хоча, може, так воно й сталося — Аркашин бурний від’їзд справив на нас гнітюче враження. Аркашу я взагалі більше ніколи не бачив, знаю лише, що він якийсь час працював у охоронній фірмі й продовжував вдало одружуватися і на Землі Обітованій.