Євген Положій - Юрій Юрійович, улюбленець жінок

Аркаша поїхав — і нас наче розкидало всіх на різні береги нового, дуже солоного, але напрочуд цікавого океану нового життя. В Океані весь час добряче штормило, тому велику частину з того, що ти почуєш про Юрія Юрійовича зараз, я розповідатиму лише зі слів наших спільних знайомих. Тому я не можу стверджувати, що дійсно тут правда, а що вигадка, я можу лише стверджувати, що друга частина моєї оповіді значно сумніша, ніж перша. Мені нелегко про це розповідати, товаришу майоре, хоча я й дуже вдячний вам, що ви запросили мене на обід у таку затишну місцинку; але мені, як тільки-но згадаю подробиці, стає непереборно сумно, тому дозвольте — я ж, на відміну від вас, не на службі — замовити горілки. Ви можете продовжувати цідити свою каву, а я собі бухатиму. Бухатиму — і розповідатиму, тому що тільки так я зможу звести до купи всі ті різні голоси, які повинен асимілювати у собі, розповідаючи про свого друга. І нехай привід для нашої сьогоднішньої — та й не тільки сьогоднішньої — зустрічі, як завжди, оперативний та нудний, я буду бухати і намагатися вас розважити. І вгамувати, звісно ж, ваш професійний голод щодо інформації. За Юрія Юрійовича, майоре! — оповідач, коротко стрижений і модно вдягнутий кремезний мужчина років сорока-сорока п’яти, підняв стопку і підніс до чашки з кавою, але маленький, наче гном, майже невидимий за масивним столом чоловічок відсторонився і поморщився. «Продовжуйте, — натомість сухо вимовив він. — Ви, виявляється, цікавий оповідач». Кремезний чоловік слухняно кивнув головою.

Отже Юрій Юрійович, вдягнений у рвані на колінах виразно потерті джинси та порепану, схожу на трофейну після корейської війни, дядькову шкіряну куртку, човгаючи по асфальту стоптаними кросівками, похмуро рухався вулицею Комсомольською у напрямку невідомо чого. Він схуд, зблід, і в очах його уже не світився вогник любові не тільки до всіх дальніх людей на землі, а навіть і для ближніх. Безумовно, цей вогник нікуди не зник, певно, він десь причаївся в глибині душі на якийсь довгий час, але в той день у сірих очах Юрія Юрійовича зустрічні перехожі навряд чи могли його розгледіти. Юрій Юрійович думав про те, де взяти гроші, щоб заплатити за квартиру, яку він орендував, бо хазяйка не могла вже більше толерувати його піврічний борг.

Порівнявшись із нотаріальною конторою, Юрій Юрійович зіткнувся лобом у лоб зі старим знайомим, актором другого складу театру для дітей та юнацтва сорокарічним Миколою Добронравовим. Не зважаючи на несподіваний тісний контакт, Добронравова у перші секунди Юрій Юрійович не впізнав. Актор у продовж усієї своєї не досить бурхливої кар’єри виглядав так, як і повинен виглядати другорядний актор провінційного театру: завжди трохи пом’ятий, завжди трохи із запахом алкоголю, завжди готовий продекламувати Шекспіра і випити келих-другий-третій пива. Але зараз перед Юрієм Юрійовичем стояла, здається, зовсім незнайома людина: акуратний синій костюм, вузька чорна краватка у червону цяточку, гостроносі черевики, білі шкарпетки, товста, певно, набита важливими документами, папка в руках, модна зачіска та чисто поголене обличчя. Але саме ця елегантно одягнута людина і схопила Юрія Юрійовича за лікоть:

— Юро, привіт! Куди біжиш?

— За кудикіну гору, — недружньо відповів Юрій Юрійович, не впізнаючи товариша.

— Не впізнав? — розсміявся Добронравов. — Не впізнав, не впізнав! Нічого, не ти перший. — Актор розвеселився. Певно, його дуже тішило, що перевтілення, яке з ним відбулося, призводить до таких результатів. — Кого ховаємо?

— Молоді роки у пошуках роботи, — Юрій Юрійович нарешті здивувався і впізнав товариша. — Миколо, ти? Тобі що, в театрі роль директора товарної біржі дали?

Микола спохмурнів, видно, згадка про недалеке минуле була йому неприємна, і він повідомив, що з театру пішов.

— Тепер я займаюся серйозним бізнесом, відкрив кілька фірм. Вирішую важливі питання. З мером на короткій стопі. Хочеш у мене працювати? — сказав Добронравов, потираючи виголене підборіддя.

Юрій Юрійович спочатку не повірив словам Добронравова, тому що знав того як ідейного пройдисвіта, і до того ж багато хто з колег дорікали акторові за неповернуті борги. Але, очевидно, саме такі люди й стають бізнесменами, слушно подумав ЮрЮр, і кивнув головою. Насправді, найбільше враження на нього справило саме до сині виголене підборіддя, певно, якщо б він побачив Добронравова з крокодилом на спині, то здивувався б куди менше.