Євген Положій - Юрій Юрійович, улюбленець жінок

Більш за все Юрій Юрійович любив вечори зі Славком. Давно вже в його житті не зустрічалася людина, з якою б він так щиро порозумівся. Їхні розмови торкалися різних тем, але, само собою, основною проблемою, яку вони обговорювали, виступала майбутня газета.

— То ти якому формату віддаєш перевагу? — турбувався Славко. — Бо час уже подумати і за макет.

— Формат? — Юрій Юрійович знову почув це незнайоме слово. — Секс, еротика. Так сказав Микола Миколайович.

— Та ні, то ясно, що писати потрібно про баб та круті тачки. Я маю на увазі розміри, ну, як у фотографіях: дев’ять на дванадцять, розумієш? Можна взяти А2, як «Ленінська правда», можна А3 — це таблоїдний формат, типу як газета «Факти», а можна А4, як журнал. Який тобі подобається?

— Якщо чесно, — сказав Юрій Юрійович, — мені однаково. Але здається, у нас у місті ніхто в А4 не виходить. Чим менше, тим краще.

— Як скажете, пане редакторе, як скажете. — Славко знову заглибився у надра «Макінтоша». «Якби так повільно, як ця клята техніка, працювали чорти в пеклі, то можна було б взагалі не боятися туди потрапити!» — іронізував іноді Славко з повільного комп’ютера, якому не вистачало пам’яті, в черговий раз вмикаючи функцію перезавантаження і запалюючи сигарету. Це єдине, мабуть, що паскудило Юрію Юрійовичу життя — сигарети і комп’ютери, які ніяк не хотіли слухатися ні Славка, ні його. Але якщо Славко, наче якийсь приборкувач тигрів, зрештою давав лад машинам, то у Юрія Юрійовича дійсно не виходило ні чорта.

Макет на папері вони спільними зусиллями зрештою зробили, і Славко засів втілювати його в електронному вигляді. Йому дуже сподобалися прості та доступні ідеї Юрія Юрійовича, і коли той їх гаряче викладав, певне, Славко чи не перший раз побачив напроти себе щось хоча б трохи схоже на людину, здатну стати редактором міської газети. Зрештою, вся ця метушня зайняла тижні два-три, не більше, і редакційна колегія у складі двох чоловік була готова приступити до створення пілотного номера інформаційно-розважальної газети «Оаза». Макет втілили в електронному вигляді, авторів Юрій Юрійович планував набрати з тих людей, які приходили найматися на роботу і лишали свої координати на всяк випадок, дизайнер виявився справжнім Мікеланджело мишки та да Вінчі Адоб Ілюстратора, редакторська посада номінально функціонувала. Справа лишалася за грошима, а гроші міг дати тільки Добронравов, майбутній засновник та видавець, зірка видавничої справи міста. Але дивно: Микола Миколайович вперто не виявляв бажання спілкуватися з редакцією; шефа або ще не було, або вже не було, або він був, але дуже зайнятий, або він ось-ось пішов і не скоро повернеться. Юрій Юрійович разів сім-вісім телефонував до приймальні, зрештою, не витримавши напруги безплідного очікування, сам завітав до центрального офісу, який займав весь другий поверх готелю в центрі міста.

Поки Юрій Юрійович йшов коридором до двомісного номера, який слугував приймальнею Добронравова, то зустрів безліч знайомих людей. Перекинувшись парою-трійкою фраз на кшталт «А ти що тут робиш?», «Так це ти робитимеш нашу газету?», «Ти також тут працюєш?!» або «То коли вже вийде перший номер?», Юрій Юрійович сповнився оптимізмом — очевидно, що тут, у центральному офісі, про газету знали і покладали на неї неабиякі сподівання. Тим більшим стало його розчарування, коли він знову не зміг переговорити з шефом. Прочекавши три години у приймальні, Юрій Юрійович повернувся до редакції з порожніми руками — Добронравов сам півдня просидів у губернатора, вирішуючи проблеми закупівлі вісімнадцяти машин «швидкої допомоги» по пільговим цінам. Наступного дня ситуація повторилася, але Добронравов вже їздив кудись із мером, наступного за наступним — директор подався до Києва, зрештою Юрій Юрійович починав думати, сидячи в глибокому незручному, пропаленому сигаретами готельному кріслі в очікуванні дива, що це й є його справжня робота — чекати на Миколу Миколайовича. Він намагався максимально зберігати спокій, що було дуже нелегко в його ситуації: з квартири прийшлося з’їхати до Герцога, чиї батьки виїхали працювати за кордон, останні гроші закінчувалися, терпіння також. А пан Добронравов все не повертався, тож відповідно і довгоочікувана газета випускатися не поспішала.

Подальше очікування видавалося таким же безплідним і безглуздим, як і всі попередні кохання Юрія Юрійовича. Навіть безжалісна секретарка Добронравова, молода симпатична дівчина, віддана шефові до безтями, сповнилася до Юрія Юрійовича глибокого співчуття. Та і вона нічим не могла зарадити.