Євген Положій - Юрій Юрійович, улюбленець жінок

— Кінчай цю дурну справу, — сказав якось ввечері Славко. — Так можна і все життя просидіти. Їдь, мабуть, домовлятися в друкарню. А то спитає тебе Добронравов, скільки коштуватиме друк газети, а ти йому що скажеш? От скільки тобі потрібно грошей?

— І то правда, — погодився Юрій Юрійович. Якось за безкінечними розмовами про гроші він забув, для чого себто вони взагалі потрібні. Типова життєва помилка на наших просторах: ми звикли дивитись на палець, а не на те, на що він вказує.

— Так, значить, кажеш, ти — головний редактор найпопулярнішої незабаром міської газети? — іронічно запитав невисокий кремезний чоловік із обличчям заслуженого комбайнера (як невдовзі з’ясувалося, Юрій Юрійович у своїх спостереженнях не був далекий від істини).

Юрій Юрійович стояв перед ним, вдягнений так само, як і тоді, коли зустрів свого теперішнього боса Добронравова біля нотаріальної контори, зміна пори року на його гардеробі аж ніяк не позначилася — у рваних на обох колінах і потертих до неможливості джинсах, порепаній шкіряній курточці, місце якої, швидше, десь у театрі, у виставі по п’єсі Горького «На дні», і добряче облуплених кросівках. Чекаючи на директора, Юрій Юрійович саме займався тим, що відколупував нігтем зайву фарбу на носаках.

— Як, кажеш, називатиметься газета? «Оаза»? Що ще за «зараза» така, га? — пожартував директор друкарні, й Юрій Юрійович мимоволі посміхнувся такому простецькому гумору. — А гроші у тебе є, юначе?

— Грошей якраз і немає, в тому-то й справа, — сказав Юрій Юрійович. — Я оце прийшов до вас із діловою пропозицією — давайте ви нас друкуватимете один місяць у борг, а ми вам заплатимо на десять відсотків потім більше.

— У борг, кажеш? Звідки ти такий смішний взявся? — директора друкарні очевидно ця ситуація дуже розважала. — У тебе застава є?

— Ні, застави немає, — похитав головою Юрій Юрійович. — Але я можу вам дати чесне слово, що поверну гроші.

Тут директор друкарні дуже щиро розсміявся:

— Знаєш, — сказав дядько, — я пропрацював у обкомі партії десять років інструктором по сільському господарству. На друкарських та видавничих справах мало розуміюся, для мене всі верстати що ті комбайни. Я так їх і називаю, тут деякі з мене насміхаються, але хай собі насміхаються. Проте у людях я розбираюся непогано. Ти знаєш, хлопче, — несподівано закінчив директор, — я тобі вірю. Давай сюди свідоцтво про реєстрацію і марш у виробничий відділ оформляти замовлення.

Юрій Юрійович стояв, наче вкопаний. Його вразило не те, що директор друкарні пристав на його божевільну пропозицію, він зрештою, по своїй наївності, у цьому й не сумнівався; його вразило словосполучення «свідоцтво про реєстрацію».

— Красно вам дякую, — сказав Юрій Юрійович, не пам’ятаючи себе одночасно від щастя і розпачу, — але я свідоцтво завтра принесу, якщо ви не проти. Прямо з самого ранку. Я його ще не забрав з… ну з…

— …з управління у справах преси та інформації?

— Точно!

Славко зустрів звістку про домовленість з друкарнею спочатку недовірливо, а потім застережливо. «Щось тут не те, — сказав він, викурюючи чергову сигарету, — щось тут не те… Може, він хабара хоче? Десь тут велика собака порилась!»

В управлінні у справах преси та інформації, яке знаходилося в старій будівлі колишньої губернської друкарні, Юрія Юрійовича зустріли прохолодно. «Максимальний термін державної реєстрації ЗМІ становить місяць», — сказав противний дядько з обличчям послідовного кегебіста. «А прискорити?» — «П’ять днів. Й утричі дорожче». — «А за два дні можна?» — «Можна, — відповів чиновник презирливо. — Закон зараз такий, що за гроші можна все».

Не менш прохолодно було й на вулиці двадцять сьомого грудня, в день, коли Юрій Юрійович навідався до цієї негостинної державної установи: його рвані черевики зафіксували приблизно мінус п’ятнадцять.

Увечері годині о дев’ятій вони сиділи зі Славком в офісі, як завжди, пили чай й обговорювали, де взяти гроші на реєстрацію газети та інші проблеми побудови Всесвіту.

— А чому ти не куриш? Хочеш прожити довго? — допитувався Славко, якому хотілося перевести Юрія Юрійовича до своєї касти курців, не дочікуючись, поки Юрій Юрійович переведе його курити до коридору.

— Той, хто дотримується здорового способу життя, — посьорбуючи чай, відмовляв розважливий Юрій Юрійович, — той має величезні шанси зустріти здорову смерть. Тобто я хочу сказати, що на те, наскільки твоє життя буде довгим, куриш ти чи ні, я думаю, мало впливає. Справа, якщо говорити про куріння, не у бажанні прожити якнайбільше років, а у якості прожитих років. Погодься, тут є над чим замислитись!