Євген Положій - Юрій Юрійович, улюбленець жінок

— Що, ти кажеш, за газета? — вкотре перепитав кандидат психологічних наук Петро Іванович, порядна та на диво інтелігентна людина. — Еротичного спрямування?

— Так, — підтверджував найгірші сподівання рафінованої професури Юрій Юрійович. — Читачі нам писатимуть листи із запитаннями, а ви відповідатимете на найцікавіші з них на сторінках нашої газети.

— А якщо запитань не надішлють?

— Я вам придумаю. У мене їх багато з піонерського табору записано, — Юрій Юрійович скромно схилив голову. — Успіх гарантовано, Петре Івановичу, без сумніву! Ми гонорари платитимемо…

— Гонорари? — перепитав завідуючий кафедрою, перебираючи шкарпетки на прилавку. — Гонорари — це чудово! — Очевидно, між недостойним і непристойним, тобто між турецькою білизною у валізах і голими бабами на сторінках газети у голові кандидата наук точилася неймовірна боротьба. — Я подумаю.

Таким чином Юрій Юрійович півдня проходив із великим целофановим пакетом між торговими місцями, вишукуючи знайомих: розмовляв, про щось домовлявся, а люди кидали туди купоно-карбованці, він навіть не рахував, скільки їх там нападало. Коли він вже виходив із базару, раптом хтось його окрикнув:

— Юрію Юрійовичу!

Він обернувся і впізнав у довгов’язому міняйлі, що тримав у руках заламаний прес доларів, свого колишнього піонера Тєлєвного.

— Тєлік, ти? — не повірив своїм очам вожатий. Він ніколи б не міг уявити, що син начальника ОБЕПу може стояти на базарі і «ламати» на обміні долари, дурячи людей.

— Я, Юрію Юрійовичу! — схоже, Тєлік дуже зрадів зустрічі.

— Хто тебе сюди поставив, Тєлік?

— Як хто? А хто всіх тут ставить? Батько. Дав пачку купонів і сказав, щоб йшов гроші заробляти, мовляв, досить на шиї сидіти, — просто пояснив ситуацію Тєлєвной.

— А, — беземоційно здивувався Юрій Юрійович, — он як. Батько.

— Юрію Юрійовичу, — Тєлік посміхнувся, — а ви знаєте, я після вашої «бібліотеки» усього Ніцше перечитав. Тепер от Фройда читаю. А ви чим займаєтесь?

Юрій Юрійович серйозно подивився на Тєліка:

— А я, Тєлєвной, читати майже кинув, ніколи. От ходжу по знайомим, збираю гроші у борг, — і показав на пакет. — Не для себе, — поспішив виправдатися вожатий, — я для…

— То тримайте! — Тєлік швидко дістав з кишені й відрахував товсту пачку купоно-карбованців і кинув у пакет. — Віддавати не потрібно.

Подякувавши, збентежений і чомусь трохи принижений Юрій Юрійович покинув «клітку», тобто місце на базарі, де торгували всілякими імпортними речами вітчизняного виробництва, і попрямував до управління у справах преси та інформації. Старі східці, здавалося, переможно заскрипіли, коли він підіймався на другий поверх. Але начальник на місці, як висловилась секретарка, не сидить, тож гроші Юрій Юрійович поніс прямо до бухгалтерії, де вони разом із бухгалтером, жінкою вже в літах, яка щиро співчувала молодому головному редактору, довго розкладали їх по купках і рахували. Зрештою виявилось, що, певне, дякуючи внеску свіжоспеченого міняйли-ніцшеанця Тєліка, вистачило навіть на морозиво — і Юрій Юрійович отримав квитанцію про оплату і гарячі завіряння, що завтра до обіду свідоцтво стовідсотково чекатиме на нього в приймальній. Збуджений черговою вдачею, захекано злетів він на дев’ятий поверх до редакції: потрібно дописати матеріали і здати їх в набір симпатичній чорнявій жінці, яку направив сюди головний офіс (зрештою виявилося, що вона дружина головного режисера театру для дітей та юнацтва), дочекатися Славка, пояснити, що куди і як ставити — і бігом бігти на презентацію фірми Добронравова з такою красивою назвою «Едельвейс».

— Як немає? — Юрій Юрійович стояв перед дверима готелю, хол і ресторан якого аж кишіли людом. — Як це мене немає в списку запрошених? — Здавалося, все місто, всі його найкращі, в найгіршому сенсі цього слова, представники, так би мовити, еліта, зібралося сьогодні тут. Починаючі, але вже маститі банкіри, які робили бабки, даючи кредити без застав за хабарі, у світлих імпортних костюмах відомих брендів; бізнесмени-комсомольці у демократичних джемперах, які ці кредити брали під смішні відсотки і ставали багатіями за тиждень, а інколи все прогулювали і пропивали, та однак їм за це ніколи нічого не було; старі партійні керівники у строгих темних костюмах і краватках, які тепер перетворилися в чиновників-демократів, і це аж ніяк не заважало їм рвати найжирніші шматки; дрібні бандюгани у джинсах-бермудах, що відбирали у підприємців на користь «братви» речі на базарі; їхні більш впливові патрони у класичних малинових піджаках, які вже закладали фундаменти своїх могутніх фінансових імперій; видатні качки-рекетири у золотих цепурах та перснях й їхні потенційні жертви — валютні міняйли, господарі магазинчиків і директори іноземних фірм-представників торгових марок; менти всіх мастей, кегебісти і пожежники, отці-архієпископи всіх діючих у місті православних конфесій із величезними золотими хрестами на пузах; навіть отець Павло, настоятель римо-католицького костьолу, поруч з яким юрмилися протестанти всіх мастей, від манікеноподібних свідків Єгови до худющих ортодоксальних баптистів; здається, десь поміж танцюючих промайнули навіть бриті наголо кришнаїти, принаймні фоном у безладі шумів і музики інколи проскакувало чи то «Харі Рама Крішна», чи то «В ім’я Отця і Сина…», не розбереш; в куточку причаївся рабе Бен-Хаїм, який начебто хотів залишатися непоміченим, але однак складалося містичне враження, що це він тут усім керує; тобто всі, хто мав хоча б який стосунок до обігу та розподілу грошей в регіоні, були присутні, всіх зібрав під одним дахом підприємливий та дружній до кожної людини актор Микола Добронравов. Навіть грізний губернатор, одного погляду якого було достатньо, щоб стерти в порошок будь-який бізнес, прийшов, накульгуючи, з молодою дружиною. З-за його могутньої спини сміливо, як собачата, визирали заступники, голова міськради, тобто по-теперішньому мер, та інша чиновнича шушваль. Звісно, Добронравов не міг не додати традиційним нудним міським презентаціям своєї акторської родзинки. Тому чи не вперше в якості запрошених гостей, а не культурно-розважальної прислуги святковою залою на рівні з місцевим бомондом пересувалася місцева богема: напівтверезі заслужені режисери та найвідоміші нетверезі актори обох театрів, поети-пісенники та журналісти державних та комунальних видань, чия професія передбачає цілування влади у всі місця, а найкраще у самісіньку дупу; музиканти, керівники кружків бальних танців та багато іншого маловідомого люду. Все це звучало, блищало, верещало, грало, співало, їло, бухало, танцювало, блювало, падало під столи, закручувало інтриги, укладало угоди, які ніхто не збирався виконувати, заводило романи, про які шкодуватимуть наступним ранком…