Євген Положій - Юрій Юрійович, улюбленець жінок

— Так, але…

Раптом пролунав телефонний дзвінок, і це була навіть більша несподіванка, ніж необхідність реєструвати газету в офіційних органах — сюди вже як пару тижнів ніхто не телефонував, крім дружини Славка, яка лаялася так гучно, що було чутно навіть в коридорі за зачиненими дверима. Славко мовчки кивав головою, водив мишкою по столу, спостерігав за екраном монітора, курив сигарети, а коли проповідь про батьківський та подружній обов’язки сягала апогею, просто клав слухавку на стіл. Дружину можна було зрозуміти — з редакції до дому Славко з’являвся найкраще о першій ночі, а вже о сьомій ранку йшов на завод, при тому грошей ані там, ані тут не платили. Як він витримував такий ритм і такий тиск, Юрій Юрійович не розумів.

Славко пояснював такий феномен виключно власною конституцією та звичками — він був худий, як жердина, мало їв, багато курив і до всього ставився напрочуд філософськи. Певне, анекдоти про дизайнерів та програмістів, що стали з’являтися у ті часи, мали підґрунтя в особі саме таких людей, як Славко.

Телефон не замовкав, заважаючи розвивати тему банальності Всесвіту і пити чай.

— Візьми, будь ласка, — не відриваючись від монітора, попросив Славко, — вона тебе любить. Скажи, що я вже поїхав.

Юрій Юрійович взяв слухавку і приготувався почути назву місця, куди вони разом зі Славком і газетою повинні невідкладно йти, якщо за п’ять хвилин не розбіжаться по домівках.

— Так, — пожартував Юрій Юрійович, — редакція ділової еротичної газети «Проказа» на проводі.

— Юро, привіт, — замість високого жіночого істеричного вереску дружини Славка у слухавці звучав добре поставлений театральним училищем баритон. — Як справи? Ти ще на роботі? Це добре.

Дзвонив Добронравов. Нарешті! Юрій Юрійович від несподіванки не міг промовити жодного слова, хоча мав, ого-го як мав, що сказати — стільки справ вже зроблено, стільки терміново потрібно зробити!

— Юро, — продовжував Добронравов, — ти, певне, знаєш: у нас завтра презентація фірми. Дуже потрібно, щоб газета з репортажем про цю подію вийшла великим накладом до Нового року і потрапила до кожного городянина. Це життєво важливо для нашого спільного майбутнього, розумієш?

Юрій Юрійович, можливо, і розумів, але його турбували куди менш значущі питання, ніж просування бренду фірми — він безрезультатно шукав гроші у борг, щоб завтра заплатити за реєстрацію періодичного видання, яке пан Добронравов уже бачив прикрасою кіосків «Укрпошти».

— Миколо Миколайовичу, мені потрібні гроші на реєстрацію газети, — нарешті видавив із себе збитий таким натиском Юрій Юрійович. — Якщо завтра цього не зробити, то до Нового року ми точно не вийдемо. А у мене все майже готово.

— Гроші, Юро, будуть. Але пізніше, — відповів шеф і дидактично додав: — Гроші, Юро, у нашій справі не головне. Щоб до Нового року газета була. Старайтесь там. І той, коли реєструватимеш, потрібно назву іншу.

— Яку?

— «Газета Добронравова». Так ліпше звучить.

— А-а-а. — Юрій Юрійович спочатку навіть не знайшовся, що заперечити, але поки він набирав повітря до легенів, слухавка уже відповіла красномовним «ту-ту-ту».

Юрій Юрійович сів поруч зі Славком і тупо подивився в монітор:

— Бос телефонував…

— Ну, той що, гроші будуть? — Славко ні на мить не відірвав погляду від макета газети на моніторі.

— Колись будуть. Сказав, щоб до Нового року видали газету з матеріалом про презентацію фірми.

— От і чудово, — сказав Славко. — Не потрібно ламати голову, що поставити на першу сторінку. — Він був дуже практичний хлопець, як, проте, майже і всі дизайнери. — Я тут цікаву картинку підібрав, якраз наш формат, — і дістав із шухляди затяганий номер «Плейбою».

— І ще одне. — Юрій Юрійович аж зажмурився, очікуючи на Славкову реакцію. — Назву. потрібно поміняти.

Славко вперше за вечір скосив очі від монітора на Юрія Юрійовича — він був наче водій, що веде автівку складною трасою й не в змозі відірвати погляд ні на мить від крутих поворотів.

— Ти хочеш сказати, що я за день повинен зробити новий логотип? — Двомісячна робота, за яку ніхто ніколи не заплатить, в одну секунду пішла собаці під хвіст. — І яка ж буде нова назва?

— «Газета Добронравова», — видушив із себе Юрій Юрійович. У цей момент із невідомих причин йому дуже захотілося піти до туалету і там від душі поблювати.

— Твою маму… — вперше за два місяці вилаявся Славко. — Твою ж маму… містер Добронравов!

Гроші на реєстрацію газети Юрій Юрійович назбирав на базарі. Це видатне на той час місце, де можна було зустріти будь-кого — від колишнього двірника до майбутнього професора. Звісно, у Юрія Юрійовича тут працювало багато знайомих із університету. На допомогу деяких особливо душевних добродіїв він і розраховував.