Євген Положій - Юрій Юрійович, улюбленець жінок

— Я, — відповів вусань. — А ти майбутній редактор якої-небудь газети, так?

— Так. А чому «якої-небудь» і звідки ти знаєш?

— Та тут вас таких кожного дня по п’ять штук приходить.

— І де ж вони всі?

— Посидять, посидять дні два-три — і йдуть.

— А де редакція? Оце? Всіх дванадцяти газет? Де журналісти?

— Друже, нікого немає. Є тільки я і ти. Точніше, є тільки я і поки що — ти.

Роззнайомившись, вони вийшли в коридор, де Юрій Юрійович дізнався багато нового і цікавого про свою майбутню роботу. І не можна сказати, що весела, пересипана анекдотичними випадками і влучними характеристиками недолугих горе-редакторів оповідь Славка про те, як всі намагання видати хоча б одну газету вже протягом трьох місяців виявлялися марними, стала для Юрія Юрійовича приємною новиною. Він усвідомлював, звичайно, що від Добронравова щось на кшталт цього і слід очікувати, але сухе, наче поміж ділом, повідомлення, що за ці три місяці ніхто, у тому числі й сам Славко, ще не отримав жодної копійки, підкотило до горлянки гірким.

— Чого ж ти тут сидиш, як не платять? Чому не йдеш?

— По-перше, — сказав Славко, затягуючись сигаретою і ставлячи ногу високо на східці, так що став схожим на циркуль, — я працюю на заводі, тож отримую зарплатню там, а по-друге — «Маки».

— Що? — не зрозумів Юрій Юрійович. — Наркотики?

— Комп’ютери такі. Добронравов десь взяв начебто під продаж чотири новеньких видавничих компи «Макінтош», скорочено — «Мак». «Квадро», за яким я працюю, — найкрутіший. Таких у місті ніхто не має. Тому я тут. Я вчуся працювати на «Маках».

— А ти знаєш, як потрібно робити газету? — наважився на найважливіше запитання Юрій Юрійович.

Славко розсміявся:

— Я саме хотів про це запитати у тебе!

Вони були настільки несхожими, що зрозуміли один одного з перших хвилин.

Юрій Юрійович, як і потрібно в порядних закладах, приходив на роботу о дев’ятій ранку, чекав на Славка, який працював на заводі до вісімнадцятої, потім вони разом сиділи години до дванадцятої, поки Славко освоював «Макінтоші», пили чай з бубликами і розмовляли про майбутню газету. Вдень Юрій Юрійович намагався навчитися сам управлятися з комп’ютером, читав старі газети, які невідомо, яким чином потрапили до офісу, і знайомився з новими кандидатами на посади редакторів інших одинадцяти газет Добронравова, які прибували нескінченним потоком, наче тут збиралися відкрити не редакцію, а мавзолей. Приходив слюсар із машинобудівного заводу, що у вільний час допомагав комсомолу видавати стінгазету; приходив місцевий поет, який писав вірші на замовлення і готувався видавати газету у віршах; приходили маститі журналісти з державних та комунальних видань, пихато оглядали приміщення і оргтехніку і, не знайшовши для себе нічого привабливого і зрозумілого, тобто швидких і дурних грошей, а лише таких людей, також йшли; приходили студенти і викладачі філологічного факультету педагогічного інституту найматися коректорами, але найматися ще було нікуди; приходив навіть за рекомендацією самого Миколи Миколайовича головний режисер театру для дітей та юнацтва та нещодавній другий секретар міського комітету компартії; приходили представники патріотичної інтелігенції і анархісти — всі вони хотіли редагувати газети, які хотів випускати бізнес-магнат і місцевий Мердок пан Добронравов, але всі вони йшли геть, майже не затримуючись, вражені порожнім офісом і невіглаством Юрія Юрійовича. А Юрій Юрійович не йшов. Безкінечний потік людей лише стверджував його у думці, що нічого путнього з цієї витівки не вийде, але, з іншого боку, кількість людей, які повірили актору Добронравову, не могла не вражати, очевидно, що той мав неабиякий дар маніпулятора та мотиватора. До того ж Юрія Юрійовича, як магніт, приваблювала безнадійність і безперспективність всієї цієї витівки — кругом все розвалювалося на очах, і зрештою хотілося прикласти руку до чогось особисто, стати частиною того, що ось-ось впаде в прірву, щоб крикнути туди щось сакральне і важливе для майбутніх поколінь. Так почуваєшся якось спокійніше, помирати гуртом завжди простіше, і коли онуки тебе колись запитають: «А що, діду, розвалив особисто ти?» — то можна чимось похвалитись.

Тим часом містом повзли чутки про грандіозні бізнес-проекти екс-актора, а вся фірма «Едельвейс» на чолі з рекламним агентством готувалася до шаленої презентації, яка повинна дати старт миттєвому процвітанню і комерційному блаженству всіх, хто мав до цього хоча б яке відношення. Публіка тремтіла від нетерпіння; весь свій робочий і навіть позаробочий час співробітники центрального офісу проводили за філіжанками кави та склянками коньяку у безцінних для розвитку справи розмовах про те, як круто вони заживуть після презентації і хто собі що придбає, коли отримає перший мільйон.